Мені пощастило навіть більше, ніж я заслуговую. Еммет — це все, що я могла б попросити, якби знала себе настільки добре, щоб відати, чого я хочу. Він саме той, хто потрібен такій особі, як я. І як не дивно, я також йому потрібна. Ця частина історії склалася навіть краще, ніж я очікувала. Але нас завжди буде лише двоє. І ми ніколи не сидітимемо сиві одне біля одного на ґанку в оточенні наших онуків.
Тепер її усмішка була доброю.
— Для тебе це звучить дивно, правда ж? У якомусь сенсі ти набагато доросліша, ніж я була у вісімнадцять. Але в іншому… існує багато речей, про які ти, мабуть, ніколи серйозно не замислювалася. Ти замолода, щоб знати, чого захочеш через десять, п’ятнадцять років, — і замолода, щоб усе це кинути, не обдумавши як слід. Не треба квапитися щодо незмінних речей, Белло.
Вона погладила мене по голові, але в тому жесті не відчувалося ласки. Я зітхнула.
— Поміркуй над цим. Не забувай — сім разів відміряй, а один відріж. Есме створили, щоб вона піклувалася про нас, як про людей… А от Аліса не пам’ятає нічого людського, тому не може за цим сумувати… Проте ти пам’ятатимеш. Ти багато втратиш.
Але натомість отримаю більше, — подумала я, та не сказала вголос.
— Дякую, Розаліє. Мені дуже приємно зрозуміти… пізнати тебе краще.
— Вибач за те, що була таким чудовиськом, — усміхнулася вона. — Відтепер я постараюся поводитися краще.
Я усміхнулася у відповідь. Ми не стали подругами, але я була досить-таки впевнена, що її ненависть до мене не триватиме вічно.
— Тепер я дам тобі поспати, — Розалія кинула погляд на ліжко, і в куточках губ з’явилася усмішка. — Я знаю, що тобі досадно сидіти за сімома замками, але не дуже свари Едварда, коли він повернеться. Ти навіть і не здогадуєшся, як сильно він тебе кохає. Тому боїться залишати тебе саму.
Вона нечутно підвелася і тихо, наче привид, підійшла до дверей.
— Добраніч, Белло, — прошепотіла вона і зачинила двері, вийшовши з кімнати.
— Добраніч, Розаліє, — пробурмотіла я їй навздогін.
Потому я довго не могла заснути.
А коли нарешті прийшов сон, мені примарився кошмар. Я повзла темною, холодною і незнайомою вулицею, під легеньким снігом, залишаючи позад себе кривавий шлейф. Примарний янгол у довгому білому вбранні обурено спостерігав за моїм пересуванням…
Наступного ранку, коли Аліса везла мене до школи, я всю дорогу сердито дивилася в лобову шибку. Я не виспалася, і від цього моє ув’язнення дратувало мене ще більше.
— Сьогодні ми поїдемо в Олімпію[11] або деінде, — пообіцяла вона. — Буде весело, еге ж?
— Чому б тобі просто не замкнути мене у підвалі, — запропонувала я, — лишити бича, а про калач забути?
Аліса насупилася.
— Тоді він забере «Порш», бо я погано виконуватиму свою роботу. Тобі має бути весело.
— Це не твоя хиба, — промовила я, не ймучи віри, що й справді почуваюся винною перед нею. — Побачимося за обідом.
Я попленталася на англійську. Без Едварда день буде гарантовано нестерпним. Я ледве дотерпіла до закінчення першого уроку, цілком переконавшись, що таким ставленням я роблю собі лише гірше. Коли продзвенів дзвоник, я підвелася без надмірного ентузіазму. У дверях, які він відчинив для мене, стояв Майк.
— Едвард цього тижня у поході? — дружньо запитав він, коли ми виходили надвір під невеличкий дощ.
— Ага.
— Хочеш сьогодні увечері розважитися?
Невже він справді на це сподівався?
— Не можу. У мене «вечірка в піжамах», — буркнула я.
Обдумавши мою відповідь, він дивно на мене подивився.
— Чому ти…
Майкове запитання обірвалося на півслові гучним розкотистим ревінням, яке розітнуло стоянку позаду нас. Усі, хто стояв на тротуарі, пооберталися на цей звук, вражено дивлячись на чорний мотоцикл, який зі скреготом зупинився на самісінькому краю бетонного покриття. Двигун продовжував гарчати.
Джейкоб нетерпляче замахав до мене руками.
— Біжи, Белло! — закричав він, перемагаючи скажене ревіння мотора.
Я стала на місці як укопана, нічого не розуміючи. Потім швидко глянула на Майка. У мене було лише кілька секунд.
Чи зайде Аліса так далеко, щоб затримати мене в усіх на очах?
— Я нагло захворіла і поїхала додому, гаразд? — сказала я Майку з несподіваним пожвавленням.
— Гаразд, — пробурмотав він.
Я швидко поцілувала Майка в щоку.
— Дякую, Майку. Я заборгувала тобі одну відмазку! — гукнула я на ходу.
Джейкоб ударив на газ, широко усміхаючись. Я застрибнула на сидіння позад нього, міцно обхопивши його за пояс.