— Я тебе збудив? — прошепотів він. Почулося шарудіння паперу, гортання сторінок, і легенький удар, коли щось невелике упало на дерев’яну підлогу.
— Ні, — пробурмотіла я, заспокоєно зітхнувши, коли його руки мене пригорнули. — Мені наснився поганий сон.
— Хочеш мені розповісти?
Я похитала голою.
— Занадто втомлена. Може, уранці, якщо не забуду.
Я відчула, як тихенький сміх струсив його тіло.
— Уранці, — погодився він.
— Що ти читаєш? — пробурмотіла я напівсонно.
— «Буремний Перевал» Емілії Бронте, — сказав він.
Я сонно нахмурилася.
— Мені здавалося, тобі ця книжка не подобається.
— Ти залишила її тут, — промовив він, своїм м’яким голосом присипляючи мою свідомість. — До того ж… що більше часу я проводжу з тобою, то більше людських емоцій стають мені зрозумілими. Виявляється, я можу співчувати Гіткліфу в тому, що раніше здавалося мені неможливим.
— М-м-м, — промурмотіла я.
Він сказав щось іще, щось тихе, але я вже спала.
Ранок наступного дня був перлинно-сірий і спокійний. Едвард запитав мене про сон, але я не могла скласти його докупи. Я пам’ятала одне — мені було холодно, а потім я зраділа, коли, прокинувшись, виявила Едварда поруч. Він поцілував мене (поцілунок тривав достатньо довго, щоб у мене прискорився пульс), а потім поїхав додому, щоб віддати чужу машину і забрати свою.
Я швидко одяглася, не маючи особливо з чого вибирати. Хто б не поцупив мій одяг, він завдав серйозного удару по моєму гардеробу. Якби все не було так страшно, я б не на жарт розізлилася.
Уже зібравшись спускатися вниз до сніданку, я помітила свій розтерзаний томик «Буремного Перевалу», який лежав розгорнутий на підлозі саме там, де Едвард впустив його минулої ночі, коли я відвернула його увагу.
Сповнена цікавості, я підняла книжку, водночас намагаючись пригадати, що він говорив. Щось про співчуття до Гіткліфа, до всіх людей. Ні, це не могло бути насправді — мабуть, мені приснилося.
Мені в око зі сторінки впали три слова, і я піднесла томик поближче, аби прочитати цей абзац уважніше. То була репліка Гіткліфа, і я добре знала цей уривок.
І в цьому відмінність між його та моїм почуттям: якби я був на його місці, а він — на моєму, то я, хоч би й ненавидів його найпекельнішою ненавистю, ніколи б не підняв на нього руки. Можеш ставитися до моїх слів із недовірою — як знаєш! Та я б ніколи не розлучив його з нею, поки він їй любий. У мить, коли її захоплення мине, я ладен вирвати у нього з грудей серце і пити його кров! Але доти — якщо ти мені не віриш, ти мене не знаєш, — доти я радше ладен померти, аніж дозволю собі зачепити хоч волосину на його голові![13]
Три слова, які впали мені в око, були «пити його кров».
Я здригнулася.
Так, мені радше наснилося, що Едвард сказав щось позитивне на адресу Гіткліфа. А ця сторінка, мабуть, не та, яку він читав. Книжка могла упасти і розгорнутися на будь-якій сторінці.
РОЗДІЛ 12. ЧАС
— У мене було видіння… — повідомила Аліса зловісним тоном.
Едвард спробував підштрикнути її ліктем у бік, але вона вправно ухилилася.
— Так от, — буркнула вона. — Едвард змушує мене сказати. Й у видінні я побачила, що якби я тебе здивувала, тобі було б тільки важче.
Ми саме ішли до машини після закінчення уроків, і я не розуміла нічогісінько з того, що вона говорить.
— А можна по-людському?
— Тільки не будь дитиною. І щоб без жодних істерик.
— Мені вже страшно.
— Що ж… у тебе, тобто у нас, буде вечірка з нагоди випускного. Нічого особливого. Нема чого хвилюватися. Але я побачила, що ти хвилюватимешся, якщо я спробую зробити її для тебе сюрпризом, — вона відскочила з дороги, коли Едвард потягнувся, щоб скуйовдити їй волосся, — і Едвард заявив, що я маю тобі сказати. Але там не буде нічого особливого. Обіцяю.
Я важко зітхнула.
— А можна відмовитися?
— Ні.
— Гаразд, Алісо. Я прийду. І жалкуватиму про кожну її хвилину. Обіцяю.
— Це вже інша справа! До речі, мені подобається подарунок. Ти не мала завдавати собі клопоту.
— Алісо, я нічого собі не завдавала.
— О, я знаю. Але будеш.
Я панічно напружила пам’ять, намагаючись пригадати, що саме я могла вирішити подарувати їй на випускний, що вона могла б побачити.
— Дивовижно, — пробурмотів Едвард. — Як хтось такий маленький може бути таким надокучливим?
Аліса засміялась.
— Це талант.
— Ти не могла б почекати ще пару тижнів, перш ніж мені це розказувати? — запитала я невдоволено. — Тепер я переживатиму набагато довше.