Клубок підкотився до мого горла.
— Це не запитання, — прошепотіла я.
— Будь ласка, Белло.
— Правду? — промовила я самими лише губами.
— Звичайно. Я прийму її, якою б вона не була.
Я глибоко вдихнула.
— Ти сміятимешся з мене.
Він глянув мені в очі, приголомшений.
— Сміятимусь? Я не можу цього навіть уявити.
— От побачиш, — пробурмотіла я, а потім зітхнула. Раптом моє обличчя з білого стало багряним від несподіваного спалаху досади. — Гаразд, скажу! Я впевнена, що для тебе це звучатиме, як один великий жарт, але це правда! Просто мені так… так… так ніяково! — зізналася я і знову заховала обличчя у нього на грудях.
Запала невелика пауза.
— Я тебе не розумію.
Я підвела голову і подивилася на нього, від зніяковілості випаливши все одним духом:
— Я не така дівчина, Едварде. Не та, хто виходить заміж одразу після школи, наче якась селючка, що залетіла від свого хлопця! А що подумають люди? Ти хоч уявляєш, яке зараз століття? Люди не одружуються так просто у вісімнадцять! Принаймні не розважливі, відповідальні й дорослі люди! Я не хочу бути такою дівчиною! Я не така… — я запнулася, втративши нитку.
Поки Едвард міркував над моєю відповіддю, його обличчя нічого не виказувало.
— Це все? — зрештою запитав він.
Я глипнула на нього.
— А цього не достатньо?
— Значить… ти не прагнеш безсмертя більше, ніж мене?
Хоч я і гадала, що сміятиметься він, але після цих слів нестримний сміх напав на мене.
— Едварде! — змогла я видихнути між нападами реготу. — А я… завжди гадала… що ти… набагато… розумніший за мене!
Він узяв мене за руку, і я відчула, що він сміється разом зі мною.
— Едварде, — мовила я, докладаючи зусиль, щоб говорити чітко, — навіщо мені вічність без тебе? Я б не захотіла й одного дня без тебе.
— Це вже легше, — сказав він.
— Але… це нічого не змінює.
— Все одно це приємно усвідомлювати. І я справді розумію твою точку зору, Белло. Але мені б також хотілося, щоб і ти розуміла мою.
До того часу я встигла знову посерйознішати, тому кивнула і постаралася не хмуритися.
Він подивився на мене, гіпнотизуючи рідким золотом своїх очей.
— Розумієш, Белло, я завжди був таким хлопцем. У моєму світі я вже був чоловіком. Я не шукав кохання — ні; мені дуже хотілося бути солдатом, і я не думав ні про що, окрім ідеалізованої воєнної слави, яку тоді нав’язували потенційним призовникам. Але якби я знайшов… — він затнувся, схиляючи набік голову. — Хотів сказати, якби я знайшов когось, але це неправильно. Якби я знайшов тебе, то анітрохи не сумніваюся, якими були б мої подальші дії. Я був таким хлопцем, який, щойно він дізнався, що ти — це та, котру він шукав, опустився б на одне коліно і став би просити твоєї руки. Я б чекав тебе цілу вічність, хай як би мінялися світ і суспільство.
Він подарував мені свою кривувату усмішку. Я дивилася на нього широко розплющеними очима.
— Белло, дихай, — нагадав він, усміхаючись.
Я вдихнула.
— Тепер ти мене розумієш, Белло, хоч трохи?
Якусь мить я розуміла, і навіть уявила себе в довгій спідниці а блузці, зашнурованій під саму шию, з високою зачіскою на голові. Уявила, як Едвард, піжон у світлому костюмі, з букетиком польових квітів у руці, сидить поруч зі мною в альтанці.
Я похитала головою і зітхнула. Я просто згадала кадри з кінофільму «Енн із Зелених Дахів»[15].
— Справа в тому, Едварде, — сказала я хитким голосом, не даючи прямої відповіді на його запитання, — що у моєму розумінні «шлюб» і «вічність» не є взаємовиключними або взаємовключними поняттями. А оскільки зараз ми живемо в моєму світі, то давай ступати в ногу з часом, якщо ти знаєш, що я маю на увазі.
— Але з іншого боку, — заперечив він, — цей час усе одно скоро мине. То чому скороминущі звички однієї місцевої культури так сильно мають впливати на рішення?
Я стиснула губи.
— До чужого монастиря?…
Він засміявся з мене.
— Ти не мусиш відповідати «так» чи «ні» сьогодні, Белло. Гарно розуміти обидві сторони, хіба ні?
— То твоя умова?…
— Досі дійсна. Я приймаю твої погляди, Белло, але якщо ти хочеш, аби я сам тебе перетворив…
— Там, там, там-там, — я спробувала наспівати весільний марш, але він зазвучав як поховальний.
Час продовжував летіти, як на крилах.
Тієї ночі мені нічого не снилося, а потім прийшов ранок, і випускний уже стояв на ґанку і стукав у двері. Мені ще так багато треба було вивчити до випускних іспитів, і стало зрозуміло, що за ті кілька днів, що залишилися, я і з половиною не впораюся.