Філіп К. Дік
Затьмарення
1
Якось він провів увесь день, витрушуючи зі свого волосся комах. Лікар сказав йому, що жодних комах у його волоссі немає. Пробувши вісім годин під душем, де стояв під струменем гарячої води й страждав від укусів, він вийшов і витерся, але у волоссі й досі лишилися комахи; насправді тепер вони були на його тілі скрізь. Через місяць комахи вже проникли у його легені.
Не маючи жодної іншої роботи й не знаючи, чим зайняти думки, він почав теоретично обраховувати життєвий цикл комах і за допомогою «Британніки» намагався визначити, що саме то був за вид. Тепер вони вже заполонили його будинок. Він прочитав про безліч різноманітних видів і зрештою помітив комах надворі, тож дійшов висновку, що це — тля. Щойно цей висновок спав йому на думку, він більше його не змінював, хоч би що йому казали інші... типу: «Тля не кусає людей».
Люди це казали, оскільки нескінченні укуси комах перетворили його життя на пекло. У продуктовій крамниці «7-11», яка була частиною мережі, що простягалася майже всією Каліфорнією, він придбав розпилювачі «Рейд», «Блек Флеґ» та «Ярд Ґард». Спершу він обприскав будинок, а тоді — себе. «Ярд Ґард» начебто діяв найкраще.
Щодо теоретичного боку справи, то в життєвому циклі комах він добачив три стадії. Спочатку, щоб заразити його, їх приносили з собою Люди-носії, котрі не розуміли, яку роль відіграють у розповсюдженні комах. На цій стадії комахи ще не мали ані щелеп, ані піддзьобків (це слово він вивчив за довгі тижні своїх наукових досліджень, заняття, пов’язаного з читанням і незвичного для хлопця, який працював у «Гальмах і шинах Генді», замінюючи клієнтам гальмівні колодки). Тож Люди-носії нічого не відчували. Зазвичай він сидів у віддаленому кутку вітальні, спостерігаючи за різноманітними Людьми-носіями, які заходили туди — здебільшого це були ті, кого він вже знав деякий час, але траплялися й незнайомці — вкриті з ніг до голови тлею на цій некусючій стадії. Він навіть злегка посміхався сам до себе, адже розумів, що особа, яку використовують комахи, взагалі цього не вкурює.
— Ти чого це там либишся, Джеррі? — питали вони.
Він лише посміхався.
На наступній стадії комахи відрощували крила чи щось на кшталт цього, бо ж насправді то були не зовсім крила; хай там як, але вони мали якісь функціональні відростки, що дозволяли їм роїтися, а саме так вони мігрували та поширювалися — зокрема на нього. На цьому етапі все повітря вже кишіло ними; від цього його вітальня, увесь будинок стали захмареними. На цій стадії він намагався їх не вдихати.
Найбільше йому було шкода свого пса, адже він бачив, як комахи сідають і влаштовуються на ньому та, можливо, проникають у легені собаки так само, як і у його власні. Ймовірно — принаймні так підказувала йому його здатність до емпатії — пес страждав не менше за нього. Чи не варто йому було віддати кудись пса заради його ж блага? Ні, вирішив він: тепер, хоч і ненавмисне, пес був також заражений, і переніс би комах із собою в будь-яке інше місце.
Іноді він стояв під душем разом із псом, намагаючись відмити і його. З собакою йому це вдавалося не краще, ніж із самим собою. Боляче було відчувати страждання пса; він так ніколи й не відмовився від спроб йому допомогти. Певним чином це було найгіршим — страждання тварини, яка не могла поскаржитися.
— Хулі ти там робиш цілісінький день під душем із цим сраним псом? — одного разу поцікавився його товариш Чарльз Фрек, зайшовши якось у такий час.
— Я мушу змити з нього тлю, — відказав Джеррі.
Він вивів пса Макса з-під душу й почав його витирати. Спантеличений Фрек спостерігав, як Джеррі втирав у собачу шерсть дитячу олійку й тальк. По всьому будинку були розкидані банки із засобами проти комах, пляшечки з-під тальку, дитячої олійки та кондиціонерів для шкіри, більшість — порожні; тепер він вже використовував багато банок на день.
— Я не бачу жодної тлі, — мовив Чарльз. — Що таке тля?
— Врешті-решт вона тебе вбиває,— сказав Джеррі. — Ось що таке тля. Вона в мене у волоссі, на шкірі і в легенях, і цей сраний біль нестерпний — доведеться їхати в лікарню.
— Чому я їх не бачу?
Джеррі поставив загорненого в рушник пса на підлогу і схилився навколішки над подертим килимом.
— Я тобі покажу, — сказав він.
Килим був укритий тлею; вона стрибала скрізь, догори-вниз, деякі особини стрибали вище за інших. Він намагався відшукати особливо велику, оскільки знав, що людям складно їх побачити.
— Принеси мені пляшку або банку, — попросив він, — з-під раковини. Ми закрутимо її або накриємо кришкою, тоді я зможу взяти її з собою, коли їхатиму до лікаря, щоб той її дослідив.
Чарльз Фрек приніс йому порожню банку з-під майонезу. Джеррі продовжував шукати і врешті-решт надибав тлю, що стрибала щонайменше на чотири фути у висоту. Тля була понад дюйм завдовжки. Він упіймав її, підніс до банки, обережно помістив туди й закрутив кришку. Після цього переможно підніс банку догори.
— Бачиш? — запитав Джеррі.
— Агааааа, — проказав Фрек, уважно вивчаючи вміст банки виряченими очима. — Яка здорова! Ого!
— Допоможи-но мені знайти ще, щоб показати лікарю,— попросив Джеррі, знову згорбившись над килимом й поставивши банку неподалік.
— Звісно, — відказав Фрек і взявся за справу.
Через пів години вони вже мали три банки, повні комах. Чарльз, хоча й був у цьому новачком, знайшов деякі з найбільших.
Був саме полудень червневого дня 1994 року. Каліфорнія, район із дешевими, однак довговічними пластиковими будинками, які давно покинули цивіли. Ще раніше Джеррі облив металевою фарбою всі вікна, щоб позбутися світла; кімната освітлювалася торшером, до якого він поприкручував не що інше, як фари, які світили день і ніч, неначе для того, щоб зупинити для нього і його друзів час. Йому це подобалося; йому подобалося не відчувати плин часу. Тоді ніщо йому не заважало, і він мав змогу зосередитися на важливих речах. Наприклад, таких: двоє чоловіків колінкують подертим килимом, відшуковуючи комаху за комахою, і наповнюють ними банку за банкою.
— А що ми за них отримаємо? — поцікавився пізніше того ж дня Фрек. — Тобто, чи лікар нам якось віддячить? Подарунком? Баблом?
— Так я допоможу їм знайти від цього ліки, — відказав Джеррі.
Біль, такий постійний, як цей, ставав нестерпним; він ніяк не міг до нього звикнути і знав, що це йому ніколи не вдасться. Потреба, нестримне бажання знову залізти під душ стали непереборними.
— Гей, чувак, — він випростався і різко видихнув, — ти їх далі складай у банки, а я поки що віділлю і теде...
Джеррі рушив у напрямку ванної кімнати.
— Добре,— відказав Чарльз, його довгі ноги розгойдувалися туди-сюди, коли він ліз до банки, тримаючи щось між складеними одна до одної долонями.
Будучи ветераном, він і досі добре контролював свої м’язи; Чарльзу вдалося дістатися банки. Але тоді він раптом сказав:
— Гей, Джеррі, ці комахи мене типу лякають. Не хочу лишатися тут наодинці.
Чарльз підвівся.
— Сцикливе падло,— мовив Джеррі, на мить зупинившись у дверях ванної й задихаючись від болю.
— Ти не міг би?..
— Мені треба відлити!
Він гримнув дверима і відкрутив крани душу. Полилася вода.
— Мені тут страшно.
Голос Чарльза Фрека долинав невиразно, незважаючи на те, що той, вочевидь, кричав що є сили.
— То подрочи, блядь! — прокричав у відповідь Джеррі і ступив під душ.
«Нахуя такі друзі? — розлючено питав він себе. — Нікуди не годяться, нікуди! Нахуй не потрібні!»
— А ці виблядки можуть вжалити? — закричав Чарльз, який тепер стояв прямісінько під дверима.
— Ага, можуть, — відказав Джеррі, натираючи голову шампунем.
— Я так і думав.
Пауза.
— А я можу помити руки, змити цих комах і тоді зачекати на тебе?
«Сцикло!» — подумав Джеррі з уїдливою люттю. Він нічого не відповів; просто й далі продовжував митися. Ця падлюка не була варта того, щоб їй відповідати... Він не звертав жодної уваги на Чарльза Фрека, переймався лише собою. Лише своїми життєво важливими, необхідними, жахливими, нагальними потребами. Усьому іншому доведеться зачекати. У нього не було часу, ані краплини часу; таке не можна відкласти на потім. Усе інше було другорядним. Окрім пса — він задумався про свого собаку Макса.