Чарльз Фрек телефонував комусь, хто, як він сподівався, щось мав.
— Можеш відкласти для мене десять «смертей»?
— Боже, та в мене самого нічого нема — шукаю, де б намутити. Дай знати, як щось знайдеш, я б трохи взяв.
— Що з постачанням?
— Думаю, когось загребли.
Фрек повісив слухавку й понуро поплентався від телефонної будки — для того, щоб купити, ніхто й ніколи не використовує домашній телефон — до свого припаркованого «Шеві», і в цю мить у його голові постало марення. У цьому маренні він проїжджав повз крамницю «Тріфті», спереду якої красувалася величезна вітрина: пляшки «повільної смерті», бляшанки «повільної смерті», банки, тюбики, чани й чаші «повільної смерті», мільйони капсул, пігулок і доз «повільної смерті», «повільна смерть», змішана зі «слідами» і наркотою, з барбітуратами, психоделіками й усім іншим — а зверху гігантська вивіска: «ТУТ ВАМ ДАДУТЬ У КРЕДИТ». Не кажучи вже про: «НИЗЬКІ-НИЗЬКІ ЦІНИ, НАЙНИЖЧІ У МІСТІ».
Але в реальності зазвичай у вітрині «Тріфті» не було нічого: просто гребінці, пляшки мінеральних олій, аерозолі з дезодорантами — завжди одне й те саме лайно. «Однак готовий побитися об заклад, що в задній кімнаті під замкненим на ключ замком вони тримають „повільну смерть“ у первозданній, чистій, нерозмішаній, нерозбодяженій формі,— думав він, виїжджаючи зі стоянки на бульвар Гарбор і вклинюючись у надвечірній потік машин. — Приблизно п’ятдесятифунтовий мішок».
Йому стало цікаво, коли і як вони щоранку вивантажують п’ятдесятифунтовий мішок Препарату С в крамниці «Тріфті», і звідки його привозять — про це відомо лише одному Богу. Можливо, зі Швейцарії, а можливо, з іншої планети, де живе яка-небудь мудра раса. Мабуть, вони привозять його справді рано і з озброєними охоронцями — копи стоять там із лазерними рушницями та лютим виглядом, таким, як і завжди. «Якщо хтось захоче кинути мене на мою „повільну смерть“, — думав він так, ніби був поліцейським,— я їх завалю».
«Імовірно, Препарат С є інгредієнтом будь-яких дозволених медикаментів, які бодай чогось варті, — думав він. — Дрібка тут і там, згідно з таємною ексклюзивною формулою, додається в емісійному будинку в Німеччині чи Швейцарії, де його й винайшли». Але насправді він добре розумів, що це не так: влада валила або саджала будь-кого, хто продавав, перевозив або вживав, тож якби таке справді відбувалося в крамниці «Тріфті» — мільйонах крамниць «Тріфті», — їх би вже давно розстріляли, розбомбили і викинули з бізнесу або принаймні оштрафували. Найімовірніше, що просто оштрафували б. У «Тріфті» був впливовий дах. Хай там що, але як ти розстріляєш мережу великих крамниць? Або ж посадиш її за ґрати?
«У них лише звичайний товар», — думав він, повільно кермуючи далі. Він почувався мерзенно через те, що в нього лишилося на ничці лише три сотні пігулок «повільної смерті». Закопані на задньому дворі під його камелією, гібридом із кльовими великими квітами, які не вигорали й не ставали коричневими навесні. «У мене лише на тиждень, — думав він. — А що буде, коли все закінчиться? Бляха».
«А якщо, припустимо, у Каліфорнії та частково в Орегоні в усіх усе закінчиться в один день? — подумав Чарлі. — Ого».
Це була найжахливіша з фантазій, що виникали в його голові, вона виникала в усіх наркоманів. В усій західній частині Сполучених Штатів одночасно все закінчується, і в один день усі прочуняються в ломці, імовірно, десь о 6-й годині ранку в неділю, коли цивіли саме одягатимуться на свою йобану молитву.
Сцена: Перша Єпископальна Церква Пасадени, 8:30 ранку Кризової Неділі.
— Дорогі прихожани, помолімося Богу, щоб Він зарадив агонії тих, хто зараз корчиться в ліжку в абстиненції.
— Ага, ага, — погоджується паства зі священником.
— Однак перед тим, як Він втрутиться і влаштує нову поставку...
Вочевидь, «чорно-білий» помітив у кермуванні Фрека щось, чого той сам не зауважив; автомобіль рушив з місця, де припаркувався, і поїхав услід за Чарльзом, поки що не вмикаючи ні мигалок, ні сирен, проте...
«Можливо, я вихляю чи що,— подумав Чарльз.— Їбучий копмобіль помітив, як я, блядь, облажався. Цікаво, як?»
КОП: «Гаразд, як Ваше ім’я?»
«Моє Ім’я?» (НЕ МОЖЕ ПРИГАДАТИ ІМ’Я).
«Ви не знаєте власного імені? — коп подає знак іншому у патрульній машині. — Цей чувак добряче вгашений».
«Не розстрілюйте мене тут, — говорить Чарльз Фрек у своїй жахливій фантазії, викликаній видивом „чорно-білого“ поліцейського авто, що їде за ним. — Принаймні відвезіть до відділку і застрельте вже там, щоб ніхто цього не бачив».
«Аби вижити у цій фашистській поліцейській державі, — подумав він, — треба завжди бути здатним згадати ім’я, своє ім’я. Постійно. Це перше, з чого вони бачать, що ти навалений — коли не можеш зрозуміти, хто ж ти в біса такий».
«Ось що я зроблю, — вирішив Чарльз, — щойно побачу місце для стоянки, я пригальмую, пригальмую добровільно, ще до того, як він увімкне свої маячки чи зробить щось інше, а тоді, коли він під’їде до мене, я скажу, що пробив колесо або що з машиною трапилася якась інша халепа.
Вони завжди отримують від цього задоволення,— думав він. — Коли ти отак здаєшся і не можеш рухатись далі. Це мов кинутись на землю; так чинить тварина, демонструючи своє м’яке вразливе, беззахисне пузо. Так і зроблю»,— вирішив Чарльз.
Так він і зробив, з’їхавши праворуч і вдарившись передніми колесами автомобіля об брівку. Машина копів проїхала повз.
«Даремно зупинився, — подумав він. — Тепер важко буде вклинитися знову, такий щільний рух. — Чарльз заглушив двигун. — А може, просто посидіти деякий час тут, — вирішував він, — і зайнятися альфа-медитацією або повходити в різні змінені стани свідомості. Можливо, витріщаючись на тьолок, які тут розгулюють. Цікаво, чи вже сконструювали біоскоп, що вираховував би збуджених. Який вловлював би не альфа-ритми, а хвилі збудженості, спершу дуже короткі, далі довші, більші, більші, і врешті-решт такі, що виходять за межі шкали.
Це нічого мені не дасть, — зрозумів Чарльз. — Я мав би вийти й шукати когось, хто щось має. Мені потрібно знайти, де дістати, інакше дуже скоро мене критиме, а потім я вже не зможу взагалі нічого робити. Навіть сидіти отак, припаркувавшись на узбіччі, як зараз. Я не лише не знатиму, хто я, я навіть не розумітиму, де я і що відбувається.
А що відбувається? — запитав він самого себе.— Який сьогодні день? Якби я знав, який сьогодні день, то дізнався б і все інше; шматочок за шматочком минуле б повернулося».
Середа, центр Лос-Анджелеса, секція Вествуд. Попереду один із тих гігантських торговельних центрів, оточений стіною, від якої відскакуєш, мов гумовий м’яч, — якщо, звісно, не маєш при собі кредитної картки і не пройдеш крізь електронну браму. Не маючи кредитки жодного торговельного центру, він лише з розповідей інших знав про те, які на вигляд крамниці всередині. Ціла купа їх, вочевидь, продавала якісні товари цивілам, і особливо дружинам цивілів. Він спостерігав за озброєними охоронцями в уніформі біля головного входу до центру, що перевіряли кожну особу, дивлячись, чи відповідає чоловік або жінка його чи її кредитній картці і чи ця картка не крадена, не продана, не куплена й не використовувалася з метою шахрайства. Крізь браму проходило багато людей, але він припускав, що чимало з них, мабуть, будуть просто розглядати вітрини. «Не так багато людей мають бабло або бажання, щоб купувати щось о цій порі, — роздумував він. — Зараз ще надто рано, лише по другій. Увечері — ось тоді наставав гарячий час». Усі крамниці спалахували вогнями. Він міг — усі брати й сестри могли — бачити ззовні вогні, схожі на душ із іскор, неначе це був парк розваг для дорослих дітей.
Крамниць поза межами торговельного центру, які не вимагали кредитної картки й не мали озброєних охоронців, налічувалося небагато. Дешеві крамнички: взуття й телевізори, випічка, ремонт малої побутової техніки, пральня. Він поспостерігав за дівчиною в короткій вініловій куртці та лосинах, котра переходила з однієї крамниці до іншої; вона мала гарне волосся, але Чарльз не міг розгледіти її обличчя, побачити, чи вона приваблива. «Непогана фігура», — подумав він. На деякий час дівчина зупинилася перед вітриною, де були виставлені вироби зі шкіри. Вона розглядала сумочку з китицями; він бачив, як вона розглядала її, переймалася, щось планувала. «Б’юсь об заклад, що вона зайде та попросить її подивитися», — подумав Чарльз.