Дівчина забігла до крамниці, як він і передбачав.
Посеред метушливої юрби на тротуарі пройшла ще одна дівчина, ця — у блузці з рюшем, на високих підборах, зі срібним волоссям і завеликою кількістю косметики на обличчі. «Намагається виглядати старшою, ніж є насправді,— подумав Чарльз.— Мабуть, ще й школу не закінчила». Після неї не було нікого, вартого уваги, тож він відтягнув шнурок, який тримав бардачок закритим, і дістав звідти пачку цигарок. Чарльз закурив і увімкнув радіо на рок-станції. Колись у нього було касетне стерео, але врешті-решт, коли одного дня він був добряче навалений, то, зачиняючи машину, забув забрати його з собою в дім; звісно ж, коли він повернувся, стереосистему вже встигли вкрасти. «Ось до чого призводить легковажність», — подумав тоді Чарльз, тож тепер у нього було лише паршиве радіо. Колись і його витягнуть. Але Чарльз знав, де майже за безцінь можна дістати ще одне, потримане. Хай там як, а ця машина може розвалитися в будь-який день; поршневі кільця стерлися й компресія стала нікудишньою. Вочевидь, якось уночі, повертаючись додому з цілою купою хорошого товару, він спалив на трасі один із поршнів; іноді, коли він справді серйозно затарювався, то перетворювався на параноїка — не так з приводу копів, як з приводу того, що його кинуть інші торчки. Який-небудь торчок, знавіснілий від ломки і зачовганий, як довбойоб.
Неподалік пройшла дівчина, яка змусила його до неї придивитися. Чорне волосся, гарненька, повільна хода; на ній був відкритий топ і сильно запрані білі джинси. «Гей, та я ж її знаю, — подумав Чарльз. — Це ж дівчина Боба Арктора. Це ж Донна».
Він відчинив двері автомобіля й вийшов. Дівчина зміряла його поглядом і не зупинилась. Чарльз рушив услід за нею.
«Думає, що я готуюсь схопити її за дупу», — подумав він, прослизаючи поміж людей. Як легко набрала швидкість; тепер, коли вона озирнулася, йому ледь вдалося її розгледіти. Рішуче, спокійне обличчя... Чарльз побачив великі очі, які оцінювали його. Розраховували його швидкість і те, чи наздожене. «Тільки не так, — подумав він. — Вона справді вправно рухається».
На розі люди зібралися у натовп, очікуючи, щоб знак «СТІЙ» змінився знаком «ІДИ»; машини виконували дикі повороти ліворуч. Однак дівчина продовжила рух, швидко, але з гідністю, прокладаючи собі шлях між оскаженілими автомобілями. Водії люто зиркали на неї. Здавалося, вона цього не помічає.
— Донно!
Щойно засвітився знак «ІДИ», він квапливо подався через дорогу і наздогнав її. Дівчина не побігла, просто швидко йшла.
— Хіба ти не подруга Боба? — запитав Чарльз.
Йому вдалося стати перед нею, щоб роздивитися обличчя.
— Ні, — відказала дівчина. — Ні.
Вона пішла на нього, прямо на нього; Чарльз, задкуючи, відступив, оскільки дівчина тримала короткого ножа, націленого йому в живіт.
— Відчепись, — сказала вона, й далі рухаючись вперед, не уповільнюючись і не вагаючись.
— Це точно ти, — мовив Чарльз. — Я бачив тебе в нього.
Він майже не бачив ножа, лише крихітну частинку леза, проте знав, що він у неї є. Вона штрикне його й піде далі. Чарльз продовжував задкувати, протестуючи. Дівчина так непомітно тримала ножа, що, імовірно, ніхто з перехожих його не зауважував. Однак Чарльз помітив; ніж рухався просто на нього, поки вона, не вагаючись, наближалася. Тоді він відступив убік, і дівчина пройшла повз, не мовивши й слова.
— Боже! — вимовив Чарльз їй у спину.
«Я знаю, що це Донна, — подумав він. — Вона просто не шарить, хто я, що вона мене знає. Думаю, злякалася; злякалася, що я збираюся її домагатися. Треба бути обережним, — подумав він, — коли підходиш до незнайомої тьолки на вулиці; тепер вони всі підготовлені. Занадто багато всього з ними трапилося.
Сраний маленький ножик, — подумав Чарльз. — Тьолки не повинні такі носити; будь-який чувак може викрутити їй зап’ястя і, щойно захоче, використати лезо проти неї. І я міг би. Якби й справді хотів завдати їй шкоди.— Чарльз стояв на місці, відчуваючи злість. — Я знаю, що це — Донна», — думав він.
Рушаючи назад до автомобіля, він раптом усвідомив, що дівчина завмерла збоку від основного потоку перехожих і тепер стояла мовчки, дивлячись на нього.
Чарльз обережно підійшов до неї.
— Однієї ночі,— мовив він,— ми з Бобом і ще однією тьолкою слухали старі записи Саймона і Ґарфункеля, і ти також там була...
Вона тоді наповнювала капсули «смертю» високого ґатунку, одну за одною, з надзвичайною ретельністю. Понад годину. El Primo. Numéro Uno: «Смерть». Закінчивши, вона дала по капсулі кожному, і всі закинулися разом. Всі, окрім неї. «Я їх тільки продаю, — сказала вона. — Якщо почну закидатись, то зжеру весь свій прибуток».
— Я подумала, що ти хочеш збити мене з ніг і зґвалтувати, — промовила дівчина.
— Ні, — відказав Чарльз. — Я просто хотів спитати, чи ти...
Він завагався.
— Типу, чи не хочеш, щоб я тебе підкинув? На тротуарі,— спантеличено сказав Чарльз.— Надворі ж білий день.
— Можливо, у під’їзді. Або затягнеш мене в машину.
— Я ж тебе знаю, — запротестував він. — Якби я таке зробив, Арктор би мене завалив.
— Ну, я тебе не впізнала. — Вона підійшла на три кроки ближче до нього. — Я трохи короткозора.
— Варто носити лінзи.
«А у неї, — подумав він, — великі, гарні, темні, теплі очі».
Це означало те, що вона не сиділа на наркоті.
— Носила. Але одна випала у чашу з пуншем. Кислотним пуншем, на одній вечірці. Вона опустилася на самісіньке дно, і гадаю, хтось зачерпнув її і випив. Сподіваюся, смакувала добре; взагалі-то вона коштувала мені тридцять п’ять доларів.
— То тебе підкинути чи ти пішки?
— Ти зґвалтуєш мене в машині.
— Ні, — сказав Чарльз. — У мене зараз не встає, останні кілька тижнів. Це, мабуть, через щось, із чим вони розводять весь товар. Якась хімія.
— Добре загнув, але я вже таке чула. Мене всі ґвалтують. Принаймні намагаються,— додала вона.— Ось як це — бути тьолкою. Я прямо зараз суджуся з одним типом через домагання й напад. Ми вимагаємо відшкодування в розмірі сорока тисяч.
— І як далеко він зайшов?
— Схопив мене за цицьку, — відповіла Донна.
— Це не вартує сорока тисяч.
Вони рушили разом до його автомобіля.
— У тебе є що-небудь на продаж? — поцікавився Чарльз. — Мене справді приперло. У мене фактично все закінчилося, власне кажучи, курва, у мене все закінчилося. Хоча б кілька, якщо можеш підігнати.
— Я зможу тобі трохи дістати.
— Пігулок, — сказав він. — Я не ширяюсь.
— Так,— з розумінням кивнула вона.— Та, бачиш, на них зараз справжній дефіцит — поставки тимчасово обірвались. Вочевидь, ти про це вже знаєш. Я не зможу дістати тобі багато, але...
— Коли? — перебив Чарльз.
Вони підійшли до машини; він спинився, відчинив дверцята, заліз всередину. З іншого боку залізла Донна. Вони сиділи одне біля одного.
— Післязавтра,— відповіла Донна.— Якщо мені вдасться зв’язатися з одним чуваком — думаю, вдасться.
«Бляха,— подумав він.— Післязавтра».
— Раніше ніяк? Як, скажімо, щодо сьогодні ввечері?
— Завтра — це найраніше.
— Скільки?
— Шістдесят доларів за сотню.
— О Боже, — відказав він. — Це — кидалово.
— Вони пречудові. Я вже в нього брала; вони справді не те, що ти зазвичай купуєш. Повір мені на слово — вони того варті. Здебільшого я намагаюся брати саме в нього, а не в когось іншого — коли маю таку можливість. У нього не завжди є. Розумієш, він нещодавно їздив на південь або щось на кшталт цього. Щойно повернувся. Він привіз їх сюди власноруч, тож я впевнена, що вони якісні. І тобі не потрібно платити мені заздалегідь. Тільки коли дістану. Гаразд? Я тобі довіряю.