— Запізно гальмувати,— сопів Джеррі, кліпаючи очима й намагаючись прибрати з них своє потворне жирне волосся. — На це немає часу.
— З ним усе добре? — крикнув Фрек.
Його серце й досі важко гупало.
— Ага.
Джеррі стояв біля хлопчика, відхекуючись.
— Бляха-муха! — знавісніло гаркнув він до малого. — Невже я не казав тобі зачекати, доки ми не робитимемо її разом? І коли вислизає домкрат — бляха, чувак, ти не зможеш втримати п’ятсот фунтів!
Його обличчя скривилося. Хлопчик, малий вилупок, мав жалюгідний вигляд і винувато щулився.
— Я завжди тобі це повторював і повторював!
— Я подався до гальм, — пояснив Фрек, розуміючи власний ідіотизм, те, що вчинив хуйню, так само, як і малий, і вона так само могла мати летальні наслідки. Те, що він облажався, хоча й був дорослим чоловіком, проте не зумів зреагувати правильно. Але хай там як, а він, як і малий, хотів хоч якось виправдати це словами.
— Але тепер я розумію... — теревенив він далі, однак на цьому фантазія закінчилася; насправді це був документальний флешбек, оскільки він пам’ятав день, коли це трапилося, ще коли вони жили всі разом. У Джеррі хороший інстинкт — інакше б малий засранець опинився під задньою частиною «Понтіака» з розтрощеним хребтом.
Утрьох вони похмуро посунули назад до будинку, навіть не намагаючись наздогнати шину й колесо, які досі котилися.
— Я спав, — пробурмотів Джеррі, коли вони ввійшли в темряву будинку. — Уперше за кілька тижнів ці комахи трохи попустилися, тож мені вдалося заснути. П’ять днів я взагалі не спав — лише бігав і бігав. Я подумав, можливо, вони й справді зникли на якийсь час; вони таки зникли на деякий час. Я подумав, вони врешті-решт здалися і пішли кудись-інде, наприклад, до сусідів або взагалі вибралися звідси. Однак тепер я знову їх відчуваю. Та десята стрічка проти шкідників, чи то була вже одинадцята — вони знову мене обдурили, як раніше робили це з усіма.
Однак тепер його голос був приглушений, у ньому не чулося злості, він був просто низький і розгублений. Він опустив руку на голову малого вилупка й ударив його по потилиці.
— Тупий пацан — коли домкрат вислизає, забирайся звідти нахрін. Забудь про машину. Навіть не підходь до неї, не намагайся підштовхнути всю цю масу, втримати її своїм тілом.
— Але, Джеррі, я боявся, що міст...
— Хуй із тим мостом. Хуй із тією машиною. Це — твоє життя.
Вони перетнули темну вітальню втрьох, і повторення тепер вже давно минулої події вимкнулося і зникло назавжди.
2
— Джентльмени анагаймського клубу «Лайонз», — мовив у мікрофон чоловік,— сьогодні нам випала чудова нагода, адже, як ви бачите, округ Орандж дав нам можливість почути — а тоді запитати про те, що вас цікавить, — агента нарковідділу з департаменту шерифа округу Орандж, який працює під прикриттям.
Він аж сяяв, цей чолов’яга у рожевому костюмі з вафельного волокна із широкою жовтою вініловою краваткою, синій сорочці й туфлях зі штучної шкіри; він мав надмірну вагу, також був застарий і надміру радісний, навіть попри те, що у нього не було особливих причин радіти.
Від його вигляду агента під прикриттям нудило.
— Ви помітили, — сказав спікер клубу «Лайонз», — що заледве можете розгледіти цю особу, котра сидить праворуч від мене. Це тому, що він одягнений у так званий шифрувальний костюм, який він носить — і насправді мусить носити — правду кажучи, більшу частину свого часу, коли працює в правоохоронних органах. Пізніше він пояснить вам, чому.
Аудиторія, що була найточнішим дзеркальним відображенням усіх якостей спікера, прикипіла поглядом до особи в шифрувальному костюмі.
— Цього чоловіка, — виголосив промовець, — якого ми називатимемо Фред, оскільки це його кодове ім’я, під яким він звітує про інформацію, яку зібрав, доки він перебуває в шифрувальному костюмі, неможливо ідентифікувати ані за голосом, ані навіть за частотою чи тембром, ані за виглядом. Він виглядає — хіба ні? — мов розпливчаста пляма і все. Чи я не правий?
Він широко всміхнувся. Його слухачі, вирішивши, що це було справді дотепно, також дещо заусміхалися.
Шифрувальний костюм був винаходом лабораторії «Белл», випадково створеним робітником на ім’я таємний агент Пауерз. Кілька років тому він експериментував із впливом деінгібіторів на нервову тканину й однієї ночі, ввівши собі ін’єкцію IV, яка вважалася безпечною і такою, що викликає легку ейфорію, відчув страшенний спад активності гамма-аміномасляної кислоти у своєму мозку. Суб’єктивно він почав сприймати яскраву фосфенну активність, спроектовану на стіну його спальні, шалений, дедалі швидший монтаж із того, що, як він тоді собі уявляв, було сучасним абстрактним мистецтвом.
Впродовж близько шести годин, поринувши в транс, таємний агент Пауерз переглядав тисячі робіт Пікассо, що змінювали одна одну зі швидкістю блискавки, тоді йому показали картини Пауля Клее, більше, ніж цей художник встиг намалювати за життя. Потім, спостерігаючи, як картини Модільяні змінюють одна одну просто зі скаженою швидкістю, він припустив (людина завжди потребує теорій), що це розенкрейцери телепатично надсилають йому зображення, імовірно, за допомогою високотехнологічних систем із мікрореле; проте, коли йому почали надокучати картини Кандінського, він пригадав, що головний музей мистецтва в Ленінграді спеціалізується саме на такій безпредметній сучасній творчості, і вирішив, що це радниці намагалися встановити з ним телепатичний зв’язок.
Вранці він згадав, що радикальний спад активності гамма-аміномасляної кислоти в мозку спричиняє саме такий фосфенний ефект; ніхто не намагався встановити з ним телепатичний зв’язок, з допомогою мікрохвиль чи без них. Однак це наштовхнуло його на ідею створення шифрувального костюма. Загалом принцип його роботи полягав у використанні багатогранних кварцових лінз, під’єднаних до мінікомп’ютера, чиї жорсткі диски пам’яті зберігали до півтора мільйона фізіогномічних фракційних репрезентацій різних людей: чоловіків, жінок і дітей; кожен варіант кодувався і тоді проектувався назовні, рівномірно в усіх напрямках, на надтонку саваноподібну мембрану, достатньо велику, щоб огорнути звичайну людину.
Невпинно перебираючи зображення на жорстких дисках пам’яті, комп’ютер проектував усі доступні кольори очей, волосся, форми й типи носів, зубів, структури лицевих кісток — саваноподібна мембрана відображала всі фізичні характеристики, що проектувалися на неї кожної наносекунди, а тоді перемикалася на наступні. Щоб зробити свій шифрувальний костюм ще ефективнішим, таємний агент Пауерз запрограмував комп’ютер рандомізувати послідовності характеристик у межах кожної конфігурації. А щоб зменшити затрати (федералам це завжди подобалося), матеріалом для мембрани він обрав побічний продукт процесу виробництва однієї великої промислової фірми, що вже працювала з Вашингтоном.
Так чи інакше, носій шифрувального костюма був усіма людьми одночасно, до того ж у будь-якій комбінації (аж до комбінацій з півтора мільйона суббітів) і будь-якої години. Отже, будь-який його — або її — опис не мав жодного сенсу. Не варто й казати, що таємний агент Пауерз згодував і свої власні фізіогномічні характеристики комп’ютерним носіям, тож похований в шалених перестановках, виведений на поверхню та скомбінований... як він приблизно підрахував, раз на п’ятдесят років у кожному костюмі його власний образ зринав і збирався докупи на час, який дозволяв костюм. Це була його претензія на безсмертя.
— Послухаймо, що ж скаже розпливчаста пляма! — голосно мовив спікер, й присутні масово заплескали в долоні.