— С,— мовив він уголос, звертаючись до аудиторії, — це Препарат С. Це значить Сліпота, Спустошення і Самозречення, твої друзі зрікаються тебе, ти зрікаєшся їх, усі зрікаються одне одного, ізоляція і самотність, ненависть і взаємна підозра. — С, — повів Арктор далі, — це зрештою Смерть. Повільна Смерть, як ми... — він запнувся. — Ми, наркомани, — сказав він, — її називаємо.
Його голос тепер звучав хрипло і невпевнено.
— Що вам, мабуть, відомо. Повільна Смерть. З голови до п’ят. Що ж, ось і все.
Він повернувся до стільця і сів. У тиші.
— Ти провалив лекцію,— сказав йому суфлер.— Коли повернешся, зайди до мене в кабінет. Кімната 430.
— Так, — відказав Арктор. — Я її провалив.
На нього дивилися так, наче він щойно насцяв перед ними прямісінько на сцену. Хоча він і не зовсім розумів чому.
— Фред ще заздалегідь попросив мене, — широкими кроками підійшовши до мікрофона, мовив спікер клубу «Лайонз», — щоб ця лекція, після короткого вступного слова, здебільшого проводилася у формі обговорення, тобто запитань та відповідей. Я забув про це попередити. Гаразд. — Він підняв праву руку. — Хто перший, панове?
Раптом Арктор знову підвівся, доволі незграбно.
— Здається, Фред хоче щось додати, — сказав промовець, кивком запрошуючи того до мікрофона.
Повільно підійшовши, Арктор опустив голову і заговорив, вимовляючи кожне слово дуже виразно:
— Додам лише таке. Не бийте їм морди після того, як вони вже підсіли. Тим, хто вживає, залежним. Половина з них, більшість із них, а зокрема дівчата, не знали, на що підсідають і навіть не розуміли, що взагалі на щось підсідають. Просто намагайтесь їх, будь-кого з нас, від цього вберегти.
На мить він підняв очі.
— Зрозумійте, вони розчиняють кілька «червоненьких» у бокалі вина — я маю на увазі бариг. Вони дають випивку тьолці, маленькій неповнолітній тьолочці, бокал з вісьмома, а то й десятьма «червоненькими», і вона відключається, а тоді роблять їй ін’єкцію «мексиканки», а це — наполовину героїн, наполовину Препарат С... — Арктор запнувся.
— Дякую,— сказав він.
— Як нам їх зупинити, сер? — запитав якийсь чоловік.
— Повбивати бариг, — відповів він і пішов до свого стільця.
Арктору не хотілося одразу ж повертатися до Громадського центру округу Орандж і кімнати 430, тож він почав блукати однією з торгових вулиць Анагайму, роздивляючись стійки «МакДональдбургера», автомийки, заправки, піцерії «Піца Хат» та інші дива.
Коли Арктор отак безцільно вештався вулицями посеред різноманітного люду, у нього завжди виникали дивні відчуття щодо того, ким він був. Як він і казав тим чувакам з «Лайонз» у залі, без шифрувального костюма він виглядав, як наркоман; він спілкувався, як наркоман; люди, які його оточували, без сумніву, вважали його наркоманом і реагували відповідно. Інші наркомани — «ось тобі й маєш — подумав він, — „інші“» — дивилися на нього з виразом «мир тобі, брате», а от цивіли такого не робили.
«Одягнеш на себе рясу єпископа і митру,— роздумував він, — підеш у ній на прогулянку, і люди кланятимуться тобі, ставатимуть на коліна і таке інше, намагатимуться поцілувати перстень на твоїй руці, якщо не сраку, і невдовзі ти перетворишся на єпископа. Так би мовити. Що таке ідентичність? — питав себе Арктор. — Де закінчується лицемірство? Нікому невідомо».
Найбільше його відчуття, ким і чим він був, потьмарювалося тоді, коли його зупиняли лягаві. Коли ці запряжені воли, патрульні чи просто звичайні копи, будь-які з них, наприклад, повільно й загрозливо під’їжджали до узбіччя біля нього, якийсь час роздивлялися його пильними, допитливими, металевими, порожніми поглядами, а тоді, частіше так, аніж ні, вочевидь, лише з власної забаганки зупинялися й кликали його до себе кивком голови.
— Що ж, давай-но подивимося на твоє посвідчення,— казав, висовуючись із машини, коп; а тоді, доки Арктор-Фред-Бозна-Й-Одному-Богу-Відомо-Хто намацував у кишені гаманець, коп кричав: «Коли-небудь АРЕШТОВУВАЛИ?» Або, як варіант, додавав: «РАНІШЕ!» Так, наче його просто зараз мали затримати.
— Що це за наїзди? — зазвичай відказував Арктор, якщо взагалі щось відказував. Звичайно ж, збирався натовп. Більшість думали, що його притисли, бо він барижив на розі. Вони неспокійно посміхалися й чекали, що трапиться далі, хоча деякі з них, зазвичай чіканос, чорні або явні торчки мали розлючений вигляд. Але розлючені невдовзі розуміли, що виглядають знавісніло, і швиденько вдавали байдужість. Адже всім було відомо, що будь-хто, хто має розлючений або неспокійний вигляд (неважливо, який саме), коли поруч копи, щось приховує. Вочевидь, копи також це добре знали, тож зупиняли й обшукували таких осіб не вагаючись.
Однак цього разу його ніхто не потурбував. На горизонті було багато торчків; Арктор був лише одним із багатьох.
«Хто я насправді?» — запитував він себе. Арктору на мить захотілося знову залізти у свій шифрувальний костюм. «Тоді, — думав він, — я знову став би розпливчастою плямою, і перехожі, взагалі всі люди на вулиці мені б аплодували. Послухаймо, що скаже розпливчаста пляма», — згадав Арктор, ще раз прокрутивши цю коротку сцену в своїй голові. Оце так спосіб отримати визнання. Як вони взагалі можуть бути впевнені, що це саме та розпливчаста пляма, а не якась інша? Всередині міг би бути хтось інший, а не Фред, або ж якийсь інший Фред, і вони ніколи про це не довідалися б, навіть коли б Фред відкрив рота і заговорив би. Навіть тоді вони не знатимуть напевне. Вони ніколи не дізнаються. Замість Фреда там міг би бути, наприклад, Ел, який лише вдавав би з себе Фреда. Там міг би бути хто завгодно, могло навіть узагалі нікого не бути. Зі штаб-квартири поліції округу Орандж вони могли б транслювати через шифрувальний костюм голос, керувати ним прямісінько з офісу шерифа. У такому разі Фред міг би виявитися будь-ким, хто сидітиме того дня за його столом, матиме текст і мікрофон, а то й сукупністю всіх чуваків за всіма робочими столами в штаб-квартирі.
«Та, гадаю, те, що я сказав на завершення, — подумав Арктор, — виключає таку можливість. Нікому в тому офісі таке б не спало на думку. Власне, чуваки зі штаб-квартири якраз і хочуть зі мною про це поговорити».
Він цього не надто прагнув, тому продовжував безцільно блукати й відтягувати розмову, йдучи водночас нікуди і всюди. У будь-якому разі в Південній Каліфорнії немає різниці, куди ти йдеш; скрізь завжди бовванітиме той самий МакДональдбургер, знову і знову, мов на закільцьованій стрічці, яка крутиться поруч із тобою, поки ти вдаєш, ніби кудись ідеш. І коли ти врешті-решт відчуваєш голод, підходиш до МакДональдбургера і купуєш собі гамбургер, це виявлявся той самий гамбургер, який вони продали тобі минулого разу і позаминулого також, і так далі, аж до тієї миті, коли тебе ще не було на світі, й до того ж там завжди є погані люди — брехуни, — котрі стверджують, що він так чи інакше готується з індичих шлуночків.
До цього часу, як зазначала їхня вивіска, вони вже продали цей оригінальний бургер п’ятдесят мільярдів разів. Арктору стало цікаво, чи не тій самій людині. Життя в Анагаймі, штат Каліфорнія, було рекламою самого себе, що повторювалася без кінця і краю. Нічого не змінювалося; лише розтікалося все далі й далі неоновою багнюкою. Те, чого було щоразу більше, давно знерухоміло навіки, немов рубильник автоматизованої фабрики, яка виготовляла ці об’єкти, заціпило у ввімкненому стані. «Як ця земля стала пластмасовою?» — подумав він, пригадуючи казку «Як море стало солоним». — «Колись, — думав Арктор, — нас усіх змусять не лише купувати, а й продавати гамбургери МакДональда; ми вічно продаватимемо їх одне одному, сидячи у своїх вітальнях. Так нам не доведеться навіть виходити надвір».
Він поглянув на свій годинник. Друга тридцять: час зробити дзвінок і замовити. За словами Донни, швидше за все вона зможе розмутити йому цілу тисячу пігулок Препарату С, розбодяженого з метамфетаміном.
Звісно, щойно він їх дістане, то привезе до Відділу боротьби з наркоманією, аби їх проаналізували і знищили, або що вони там з ними роблять. Закинуться ними самі, як подейкували. Або продадуть. Однак він купував у Донни не для того, щоб її загребли за розповсюдження; він багато разів купував через неї і ніколи її не арештовував. Мета полягала не в тому, щоб схопити дрібного місцевого дилера, тьолку, котра вважала, що штовхати наркоту — це круто й екстравагантно. Половині агентів нарковідділу округу Орандж було відомо, що Донна штовхає, і вони могли впізнати її, щойно побачать. Іноді Донна барижила на стоянці крамниці «7-11» навпроти автоматичного голосканера, який там розмістила поліція, і їй нічого за це не було. Певно, Донну ніколи не загребуть, хоч що і перед ким вона б робила.