Він облизує лапу, потім заводить її за праве вухо, наче щось обмірковуючи. Я сприймаю це як ствердну відповідь. Я сьогодні занадто намордувалася, спілкуючись з іншими, щоб зазнати невдачі з істотою, яка говорить моєю мовою.
— Що це за бузкова пластина у вас на черепі?
Він дивиться на мене і нарешті відповідає:
— Це моє Третє Око.
— А що таке «Третє Око»?
— USB-отвір, який дає мені змогу підключатися до комп’ютерів, аби спілкуватися з людьми.
Мені почулося?
— Що… перепрошую?
Я не хотіла зізнаватися, що нічого не зрозуміла з його слів, але він цим не переймається і не повторює сказаного.
Лапою висмикує ковпачок з бузкової пластини, опускає голову і кличе до себе, щоб я сама могла подивилася.
Я нахиляюся і бачу бездоганно прямокутний отвір з металевими краями, що заглиблюється просто всередину його черепа.
— Ви отримали цю рану внаслідок нещасного випадку? Вам, мабуть, було боляче?
— Ні, я сам цього хотів, і це — дуже практично.
— І що ви кажете людям тим Третім Оком?
Він продовжує вилизувати себе і закладати лапу за вухо.
— Нічого.
— То нащо вам це?
— Я нічого їм не кажу, це вони навчають мене багатьох речей. Завдяки цьому я можу розуміти, як функціонує людство, а через нього — цілий Всесвіт.
Він вимовляє цю фразу зовсім байдужим тоном, і мене приголомшує його впевненість і самодостатність. Повагу викликає не те, що він каже, а його манера висловлюватися. Невже він справді розуміє людей?
— Я намагалася говорити з людьми, але вони мало що розуміють. Сьогодні моя служниця забула мене вчасно погодувати і зачинила в кімнаті, з якої я не могла сама вийти. І все це заради того, щоб дивитися на велику чорну дошку на стіні, яка світиться і шумить. Я також до неї придивилася і побачила на цій чорній дошці людських істот… мертвих!
Сіамець вдихнув, наче підбираючи найвідповіднішу інтонацію, щоб звернутися до мене. Він висунув довгого рожевого язика і облизав губи.
— Та чорна настінна дошка називається їхньою мовою «телевізор».
— Нехай. У цьому «телевізорі» були ті самі події, які відбулися тут на вулиці. Я бачила їх. Надвечір прийшов якийсь чоловік у чорному і наробив пекельного шуму якоюсь палицею.
— Це називається «рушниця», а якщо було багато пострілів поспіль, то, можливо, йдеться про «автомат».
— Людські діти, які виходили з будівлі з прапором, падали на землю.
— Будівля з прапором — це «школа», а людські діти — учні.
— Потім чоловік у чорному кинув отой свій предмет і втік, а людські діти, що впали, не підвелися.
— Ясна річ. Він їх поранив або вбив. Він приходив саме для цього.
— Далі інші люди наздогнали чоловіка у чорному і завели його до автівки з синьою блимавкою.
— Поліція.
— Потім з’явилася ще одна машина, вона була біла і теж мала синю лампу. З неї вийшли люди, щоб покласти молодих людей на ліжка з коліщатками і забрати їх.
— Швидка допомога.
— Потім прийшли інші люди, розділилися на пари і світили один одному в обличчя.
— Це, мабуть, були журналісти. Саме вони постачають ті зображення, на які твоя служниця дивилася по телевізору.
— Що означає ця сцена?
— Люди переживають кризу. Їх затягує якийсь вир жорстокості, щораз більше, щодалі — то зухвалішої, яка, на мою думку, нескоро закінчиться. Особи, подібні до того чоловіка у чорному, приходять вбивати випадкових людей, на яких тільки натраплять. Це називається «тероризм».
— Навіщо їм вбивати одне одного?
— Це дає змогу викликати дуже сильне емоційне потрясіння і в такий спосіб привернути увагу інших до їхньої справи — якраз завдяки зображенням, які поширює телевізор. Це форма комунікації… Коли люди налякані, вони напружені й ними легше маніпулювати.
— Не розумію.
— Думаю, готується щось гірше: війна. Тероризм — це лише квіточки, це стосується лише кількох десятків осіб, а війна знищує сотні тисяч, якщо не мільйони. І гадаю — незабаром її оголосять.
Він нервово почухав лапою вухо.
Не впевнена, що розумію всі його слова, бо він не докладає жодних зусиль, аби зробити свою лексику доступною, та головне начебто вловила, тому продовжую розмову, не виказуючи, що вона виходить за межі мого розуміння.
— Я тільки знаю, що через тероризм і війни з очей моєї служниці тече вода.
— Це називається «плакати». Люди плачуть, коли їм сумно. Те, що тече, це не вода, це «сльози». Ви їх куштували, і вони — солоні, так?
Мушу визнати, що його впевненість і дивовижні знання мене вражають.