- промоклих ніг
сліди вдруковуються в калюжі,
їх глибина тужить за липнем,
але до грудня промерзає.
- Ну як ти, любий?
- Проводжу поглядом
зграї перелітних птахів...
- Заздриш?
- Навряд чи, мені є з ким
залишатися до весни.
- То, сподіваюся...
Відвідуватимеш і грітимешся
біля вечірнього вогню.
- Я буду. Навіть якщо не помітиш.
Мені теж треба інколи
знімати хоч бі ненадовго
пару білих крил...
--------------------------------------
Дуб, в комірці
накрохмаленому,
зустрічає перший у колообігу
снігопад.
- як же ти,
з головою непокритою,
будеш під цим величезним небом?
під цією холодною
і непідсудною безоднею?
- так само, як і щодня,
в горі та в радості,
під співом птахів
і разом з хуртовиною,
у пам'яті трав та квітів,
у придорожньому пилу
і в обіймах вітру.
Щоранку та щовечора.
Так само, як і раніше.
Тільки трохи старіший...
Але ж, звісно, буду.
- та посміхнувся, гойднувши гіллям.
---------------------------------------------
до тіла землі припасти,
вслухатися в шурхіт коріння,
переплетіння доріг обійняти
і загадати,
страх свій затиснувши в руці, -
хто і коли – зі мною,
як і навіщо - потім,
де, і чому, - з тобою,
з ким же мій світлий день...
Де яснооке звірятко
свій віднайде притулок,
сміливість свою здобуде
і прояснить свій шлях.
Сонечко, - обізвись,
висвітли чесну відповідь -
кожній брамі - свій ключ?
кожній справі – вінець?
Великий сліпець
мені не вселяє надію,
а безпорадний мовчун
зовсім зводить все нанівець.
Можна в безрадісний край
промінь встромить життєдайний,
щоб із сіреньких скель
чисте прийшло джерело -
я припаду до нього, стану живіше
живих,
я обійму своїх,
і піднімуся вгору...
страх свій затиснув в руці...
-------------------------------------------
все безглуздо, хоч плач, -
і сад заріс, розбитий причал,
і купа місячної луски
розвіяна на стежці вод,
і портсигар, - де спить хрестраж,
містить також і ціанід;
а сумніви? ну геть!
їх зухвалий вигляд швидше злить,
тужити соромно, і крапка.
ганяєшся за словом,
зазиваєш, маха
йому рукою,
але брикає як лоша,
скаче,
і не дається в руки,
ні ласкою, ні вмовлянням,
ні навіть хитрістю, - ніяк!
ну що ж, здаюся,
паперова купа в жар печей,
нехай будинок зігріва.
мій сад заріс
примхливою мандрагорою,
лише десь у глибині росте
герань на вербозілля,
та я безглуздо все блукаю
по плутаних стежках,
шукаю, без упину, -
де мій причал. Де я вдома.
---------------------------------------
над лихоліттям кружляє
волосся шовкове
скріплюючих уз,
сонячним відблиском
кидається слово,
що рве піснею
нитку.
Нитка - чорний лебідь,
чи то пов'яже,
чи то розрубає,
набіло, націло,
уважно - і вщент.
над лихоліттям кружляє
стиснутою пружиною циклон,
силою відцентровою
ми розганяємось
у сторони геть.
над лихоліттям, світла джерело
у пронизливій синяві,
тільки нашими молитвами тримається
Щоб не піти за край.
Сталлю хвилюється шовковий волос,
ніжно впиваючись у долоню мені.
-----------------------------------------
я безнадійна, - вірю слову,
ганяю зграї голубів,
адже те, як високо,
самозабутньо,
вони зшивають частини неба
у картину світу ніжної блакиті,
не можна тільки споглядати,
а лише любити.
Любити до сліз, сентиментально,
білу сорочку носити,
сумнівам шити смішні крила,
вчити чужі мови, а словники
смугувати на стрічки,
вплітати їх у гілки верб.
Летіти, дзвенячою голкою,
не в змозі обігнать світанок,
і може бути трошки теж
украдкою свердлити
живу сопілку
- зсередини.
я безнадійно заплітаю хмілем
щербатий, кам'яний поріг,
а із каміння на своєму серці, знову,