Вона повернулася і пішла з перону, жодного разу не озирнувшись на Кашку. Він побрів ззаду. Вірніше, спершу побрів, а потім задріботів, бо баба Ліза ступала широко й швидко.
Вона була висока й худа. Кашка дивився на пряму бабусину спину з чорним трикутником хустки й гірко думав: «Кепсько буде тепер».
Баба Ліза виявилася похмурою і небалакучою. Цілими днями, сердито стиснувши сірі губи, длубалася в городі. З Кашкою розмовляла мало: «Сідай, їж… Сходи по хліб… Руки помий… Від хати не відходь… Лягай спати…» От і все. Може, у неї був такий характер, а може, вона сердилася, що її одірвали від домашніх справ і примусили морочитися з онуком. Кашка цього не знав і зрозуміти не намагався. Він слухняно бігав по хліб у сусідній магазин, старанно мив руки перед обідом, вчасно вкладався на свою рипучу розкладушку і від будинку не відходив, бо на цілий тиждень зарядила сіра мряка.
На душі у Кашки було теж похмуро й порожньо. А вечорами ця порожнеча заповнювалася їдкою нудьгою. Кашка скоцюрблювався під ковдрою і щипав себе за носа, щоб не заплакати. Він боявся плакати, бо баба Ліза спала погано, довго переверталася і зітхала за фанерною перегородкою.
Та одного ранку якийсь добрий вітер прогнав хмари, і в Кащине вікно зазирнуло вмите сонце. Глянуло, полоскотало Кашку променями і покликало в дорогу.
— Гаразд, — тихенько мовив Кашка і підвівся.
Він обережно одягнувся, витягнув з коробки олов'яного Мотоцикліста і вибрався на непросохлий ґанок.
Небо над Кашкою виявилося таким синім, що він навіть дихати забув. А земля аж сяяла. Перед світанком пройшов останній дощ, і травинки згиналися від ваги скляних крапель. А сонце вогняними струмочками стікало з мокрих Похилих залізних дахів.
Щоб не промочити у траві сандалії, Кашка зняв їх і при-стібнув на животі до шлейок своїх коротеньких штанців. Потім зістрибнув з ґанку. Холод, мов мишеня, одразу шмигнув під сорочку й почав дряпати спину дрібними кігтиками. Та Кашка не повернувся в дім. Він поставив на долоньку Мотоцикліста, задзижчав, як мотор, і помчав у кінець провулка.
За провулком починався луг з чагарником, а далі — березові переліски й бір. Там була Кащина Країна. Він поспішав туди разом з маленьким сміливим Мотоциклістом. На великій швидкості вони проскочили смугу чагарника й опинилися на сонячному обсохлому пагорбі. Тут Кашка заліг серед високих волотей вівсяниці і червоних кульок конюшини.
Він затис у кулаці котушку від ниток.
Насправді ж це була не котушка, а чарівна підзорна труба. Піднесеш до ока — і бачиш, як у світлому колі звичайна трава перетворюється на зарості казкового лісу. Здається, що все це переплетіння візерунчастих листків, колосків і кольорів одразу стає величезне. Тому що дивишся знизу, трави біжать по горизонту й зливаються зі справжнім лісом…
Кашка повільно обводить підзорною трубою джунглі, де жили незрозумілі істоти, сутінки і таємниці. Потім джунглі закінчилися, в кругле вічко труби вдарило синє світло, і Кашка побачив море.
Так, це було море. Мінилася сонячними блискітками голуба вода, а по воді рухався білий вітрильник.
Кашка заморгав і одвів від очей котушку. Море перетворилося на крихітне лугове озерце. Та вітрильник не зник. Кашка підвівся на ліктях. Однощогловий кораблик біг до берега, де пломеніли на сонці жовтці. Вітрило було схоже на косе крило голуба. Кашка став на повний зріст. Тоді він почув голоси й побачив господарів вітрильника.
Це були хлопчаки, і командував ними Пимич.
Чому так прозвали, Кашка не знав. Але прізвисько здавалося дуже підходящим. Пимич був товстенький, важкий, з великою головою, круглим обличчям і носом, схожим на розтоптаний валянок. Ходив він перевальцем, дивився ліниво й говорив не кваплячись. Хлопці, проте, його слухалися.
Кашка Пимича боявся, а Пимич Кашку, здається, не любив. На це була причина. Кащина мати працювала контролером у селищному кінотеатрі «Промінь» і не так давно виставила Пимича на вулицю, бо він пробирався без квитка, Пимич нічого сказати їй не посмів, але на ґанку кінотеатру побачив Кашку й показав йому круглий червоний кулак. Кашка зітхнув і одвернувся. Він, звичайно, не був винен перед Пимичем, але зрозумів, що все одно краще з ним не зустрічатися.
Кашка і зараз не забув про схожий на велику грушу кулак.
Та він бачив кораблик. Маленький, легкий такий і швидкий кораблик, який треба було неодмінно роздивитися як слід і, може, навіть узяти в руки. І це було сильніше за обережність.
Кашка тихо спустився з пагорба і став біля води. Ніхто, крім Пимича, не глянув на нього. А Пимич похмуро покосував, проте нічого не сказав. Це підбадьорило Кашку.