Можна легко навести дві причини, чому моє враження, що новоґвінейці більш тямущі ніж жителі Заходу, може виявитися правильним. По-перше, європейці протягом кількох тисячоліть жили у густонаселених суспільствах із централізованою владою, органами охорони порядку та судом. У таких суспільствах головною причиною смертності були інфекційні епідемічні хвороби (приміром, віспа), притаманні густонаселеним територіям; насильницька смерть від убивства траплялася відносно рідко, а війна була радше винятком, аніж правилом. Більшість європейців, яких пощадили смертоносні інфекції, також урятувалися він інших причин смертності і передали свої гени у спадок. Сьогодні більшість живонароджених немовлят переживають смертоносні хвороби і дорослими народжують дітей, незалежно від рівня своєї кмітливості та якості успадкованих генів. На відміну від них новоґвінейці жили в суспільствах із замалою кількістю людей для того, щоб там виникали й розвивалися епідемічні хвороби, притаманні густонаселеним територіям. Натомість висока смертність традиційних новоґвінейців зумовлювалася вбивствами, хронічними міжплемінними війнами, нещасними випадками та проблемами із добуванням їжі.
Кмітливі люди мають кращі шанси, ніж менш кмітливі, врятуватися від причин високої смертності в традиційних новоґвінейських суспільствах. А притаманна традиційним європейським суспільствам смертність від епідемічних захворювань майже не має нічого спільного із кмітливістю, а натомість залежить тільки від генетичної опірності, зумовленої особливостями хімічного складу тіла. Наприклад, люди із першою або третьою групою крові мають кращий імунітет від віспи, ніж люди із другою. З цього погляду природний добір, який стимулює гени кмітливості, мав би, напевне, бути безжальнішим у Новій Гвінеї, ніж у густонаселеніших суспільствах зі складною політичною організацією, де значно більше значення має природний добір за хімічним складом організму.
Крім генетичної є ще одна причина, чому новоґвінейці можуть виявитися більш тямущими, ніж жителі Заходу. Сучасні європейські й американські діти значну частину свого часу проводять, пасивно розважаючись за допомогою телевізора, радіо та фільмів. У середньостатистичній американській оселі телевізор увімкнутий сім годин на день. На відміну від них традиційні новогвінейські діти майже не мають таких можливостей для пасивних розваг, проводячи мало не весь свій безсонний час за активною діяльністю, зокрема розмовами або іграми із іншими дітьми чи дорослими. Майже всі дослідження розвитку дитини підкреслюють особливу роль стимуляції та активності в період дитинства для розумового розвитку і вказують на непоправне відставання розумового розвитку внаслідок зменшення стимуляції в дитинстві. Цей факт, вочевидь, додає негенетичний компонент до вищого пересічного рівня розумових функцій у новоґвінейців.
Отже, розумові здібності новоґвінейців на генетичному рівні, напевно, вищі, ніж у представників Заходу, і вони, безсумнівно, вищі завдяки уникненню згубних умов розвитку, в яких виростає більшість дітей в індустріалізованих суспільствах. Тому не може бути й мови про яку-небудь інтелектуальну відсталість новоґвінейців, щоб дати відповідь на питання Ялі. Ті самі два чинники — генетика й умови розвитку в дитинстві — скоріше всього відрізнятимуть не тільки новоґвінейців від жителів Заходу, а й будь-яких мис- ливців-збирачів та інших індивідів із технологічно примітивних суспільств від індивідів із технологічно передових суспільств узагалі. Таким чином, звичне расистське припущення перевертається з ніг на голову. Чому ж тоді європейці, попри генетичні та (в новочасний період) незаперечні розвиткові невигоди, здобули значно більше карго? Чому новоґвінейці лишилися технологічно примітивними, попри те, що наділені, на мою думку, вищою кмітливістю?