— Тут діється щось дивне. Гніздо порожнє. Стій на місці, — наказав він. — Я йду погляну ближче.
Кіт прокрадався крізь садок. Наблизившись до дверей гнізда, він раптом почув позаду кроки. Це була Піскошторма. Вона виглядала насторожено, але рішуче. Вогнесерд кивнув, мовчки погодившись на те, щоб подруга йшла з ним, а тоді розвернувся і далі попрямував до дверей.
Зненацька десь заревіла потвора. Вогнесерд прожогом кинувся на одну з доріжок, що оточували гніздо. Його хутро настовбурчилося від страху, але він продовжував іти аж до кінця стежки. Зайшовши у тінь, кіт почав спостерігати за гніздом Двоногів.
Поруч із ним важко дихала Піскошторма, її хутро терлося об його бік.
— Глянь, — шепнув він. Гігантська потвора, майже як гніздо Двоногів, стояла на Громошляхові. З її нутра виривався оглушливий рев.
Обоє котів здригнулися, коли гримнули ще одні двері неподалік від них. Вогнесерд побачив Двонога, який ішов до потвори. Він ніс у руці кубельце, звите з тонких сухих галузок. Через грубу сітку з одного боку кубельця можна було побачити біле хутро. Вогнесерд придивився краще, і раптом його серце впало: за сіткою він упізнав обличчя, сповнене жаху.
Це Хмаролап!
Розділ 12
— Допоможіть! Не дайте їм мене забрати! — Вогнесерд чув відчайдушне вищання Хмаролапа.
Двоніг же навіть вусом не повів. Він заліз у потвору із Хмаролапом у руках та зачинив за собою двері. Випустивши із себе хмару задушливого диму, потвора рушила геть у напрямку Громошляху.
— Ні! Зажди!
Вогнесерд не зважив на крик Піскошторми, а просто кинувся доріжкою навздогін потворі. Грубе каміння різало йому лапи, але що швидше він біг, то швидше рухалась потвора, аж поки звернула за ріг та зникла з-перед очей.
Кіт загальмував, відчуваючи, як печуть лапи і гупає серце. Піскошторма знову гукнула його:
— Вогнесерде! Повернися!
Він у відчаї глянув на Громошлях, де всього кілька митей[3] тому стояла потвора, а тоді поквапився назад до подруги. Знетямлений від жаху, Вогнесерд сліпо йшов услід за нею дорогою повз гніздо, садочком і через паркан — назад, під безпечний прихисток лісів.
— Вогнесерде! — видихнула Піскошторма, коли вони ступили на вкриту листям лісову долівку. — З тобою все добре?
Він не міг відповісти. Тільки дивився на порожню огорожу, намагаючись осягнути те, що сталося. Двоноги викрали Хмаролапа! Вогнесерд і досі бачив благальний погляд молодого котика. Куди вони його забрали? Хай куди, а Хмаролап не хотів туди їхати.
— У тебе лапи кровоточать, — промурмотіла Піскошторма.
Вогнесерд підняв лапу і повернув, щоб подивитися. Він байдуже спостерігав, як із тріщин у подушечці тече кров, аж поки Піскошторма сама не підійшла і не взялася злизувати бруд із його ран. Пекло, але Вогнесерд не заперечував. Це трохи заспокоїло його, навіявши далекі спогади про дитинство. Поступово паніка, що скувала мозок, почала танути.
— Хмаролап зник, — похмуро нявкнув Вогнесерд. Порожнеча у нього на серці лунко дзвеніла журбою з кожним ударом.
— Він знайде дорогу додому, — сказала Піскошторма.
Вогнесерд глянув у її спокійні зелені очі та відчув, як і в ньому блиснула іскорка надії.
— Якщо захоче, — додала киця. Її слова кольнули, ніби терня, але очі були повні співчуття, і Вогнесерд зрозумів, що вона просто каже йому правду. — Хмаролапові, можливо, краще буде там, куди він вирушив. Ти зичиш йому щастя, хіба ні?
Вогнесерд поволі кивнув.
— Тоді ходімо, треба повертатися до табору, — жваво нявкнула Піскошторма, проте Вогнесерд відчув тільки ще більшу злість.
— Тобі легко казати! — вигукнув він. — Ти, як і всі, від крові Клану. А Хмаролап доводився мені єдиною ріднею. Тепер у Клані немає нікого близького мені.
Піскошторма здригнулася, ніби він її ударив.
— Як ти можеш таке казати? У тебе є я! — кинула вона. — Я ж тобі допомогти намагаюся. Це вже нічого не означає? Я думала, що наша дружба важлива для тебе, але, очевидно, помилялась!
Руда войовниця повернулась і, зачепивши лапи Вогнесерда своїм хвостом, кинулась навтьоки до лісу.
Воєвода спостерігав, як подруга зникає серед дерев, геть спантеличений її відповіддю. Лапи пекли, а сам він почувався розбитим. Кіт поволі побрів до лісу, оминаючи огорожу, за якою жила Принцеса. Він не міг навіть уявити, як воно буде — розповісти їй, що трапилося з малим.
З кожним кроком до Вогнесердового горя гострими шпичаками додавалась тривога про те, що казати решті Клану. Легко було уявити, як Темносмуг насміхатиметься з того, що родич Вогнесерда повернувся назад до вигідного життя кицюні. Народжений кицюнею завжди буде кицюнею! Можливо, в жарті, яким уже стільки часу шпигали Вогнесерда, була-таки частка правди.
3
Коти вимірюють час порами доби, а всі дрібніші інтервали — митями. «Кілька митей» у різних випадках може означати від кількох секунд до кількох хвилин.