— Ага. Я ще тоді, пригадую, подумав, що це смішно, такому велетню боятися. — Вигляд у Гаррі був приголомшений і задумливий.
— А якщо він не вбивав дівчаток, хто тоді це зробив? — спитав Дін.
Я тільки головою похитав.
— Хтось інший. Підозрюю, що хтось білий. Прокурор роздмухав велику пожежу з того, що вбити великого пса Деттериків міг тільки здоровань, але…
— Маячня, — прогримів Брутус. — Зламати великому псові карк може й сильна дванадцятирічка, якщо заскочить собаку зненацька і знатиме, за що вхопити. Якщо це не Коффі зробив, то міг зробити практично будь-хто, чорт забирай… будь-який чоловік. Але хто саме, ми, мабуть, ніколи не дізнаємось.
— Якщо він удруге такого не скоїть, — зауважив я.
— І в такому разі ми про це не дізнаємось, якщо він скоїть свій злочин у Техасі чи в Каліфорнії, — резонно заперечив Гаррі.
Брутал відхилився на спинку стільця, протер кулаками очі, наче втомлене дитя, і знову опустив руки на коліна.
— Це кошмар, — сказав він. — У нас невинуватий ув’язнений. Скоріше за все, невинуватий. А він піде Зеленою милею. Це точно, як те, що Господь створив дерева й маленьких рибок. І що ми можемо вдіяти? Почнемо всім розказувати дурню про цілющі пальці, з нас реготатимуть так, що сраки порепаються. А він усе одно скінчить на Смажолаторі.
— Пізніше будемо цим перейматися, — сказав я. Бо насправді ані найменшої гадки не мав, що йому відповісти. — Зараз у нас є нагальніше питання — що робити чи не робити з Меллі. Я б сказав, що треба кілька днів усе добре обміркувати. Але боюся — з кожним днем зволікання ми втрачаємо шанси, що він зможе їй допомогти.
— Пам’ятаєте, як він тягнув руки до миші? — спитав Брутал. — «Дайте його мені, поки ще є час», — ось що він сказав. Поки ще є час.
— Я пам’ятаю.
Брутал задумався, а потім кивнув.
— Я згоден. Мені теж через Дела кепсько на душі. Але більше мені хочеться побачити, що буде, коли він її торкнеться. Імовірно, що нічого, але може…
— Я сильно сумніваюся, що ми це габаритне опудало взагалі зможемо з блока витягти, — і Гаррі зітхнув та кивнув. — Але яка різниця, трясця йому? Я з вами.
— Я теж, — сказав Дін. — Поле, а хто в блоці залишиться? Будемо соломинки тягти?
— Ні, сер, — відповів я. — Жодних соломинок. Залишишся ти.
— Отак просто? Та чорта з два! — уражено й сердито відказав Дін. Він зірвав із себе окуляри й заходився люто натирати їх об сорочку. — Що це за шахрайські оборудки?
— Для тих молодих, у кого діти до школи ще ходять, — відповів йому Брутал. — Ми з Гаррі холостяки. Пол одружений, але його діти повиростали й принаймні живуть уже окремо. Ми тут задумали mucho[65] божевільний фінт вухами; я думаю, нас майже напевне зловлять. — Він глянув на мене розважливим поглядом. — Поле, ти не озвучив одного. Якщо ми навіть зуміємо витягти його з каталажки, але цілющі пальці Коффі не допоможуть, Гел Мурз, швидше за все, здасть нас власноруч.
Він дав мені можливість відповісти, а може, навіть обурено спростувати. Але я не міг, тому просто мовчав. Брутал розвернувся до Діна й повів далі:
— Зрозумій мене правильно, з роботи тебе теж попруть, але хоч є шанс, що за ґрати не запроторять, якщо піде хвиля. Персі подумає, що з ним зіграли злий жарт; якщо ти будеш за столом чергового, то зможеш сказати, що те саме думав, а ми тобі нічого не казали.
— Усе одно мені це не подобається, — впирався Дін. Але вже було зрозуміло, що хоч-не-хоч, а він погодиться. Думка про дітей переконала його остаточно. — І це має бути сьогодні? Ви впевнені?
— Якщо вже робити, то краще сьогодні, — сказав Гаррі. — А то я ще подумаю-подумаю і втрачу мужність.
— Давайте тоді я займуся лазаретом, — запропонував Дін. — Хоч це ви мені довірите, правда?
— Якщо ти зробиш усе необхідне й не попадешся, — сказав Брутал.
Діна це, вочевидь, образило, і я поплескав його по плечу.
— Одразу, як зможеш, коли прийдеш на роботу й запишешся… домовились?
— Обов’язково.
І тут, неначе за моєю командою, дружина просунула голову в двері.
— Кому ще чаю з льодом? — весело спитала вона. — Брутусе, може, тобі?
— Ні, дякую, — відмовився він. — Мені б зараз віскі хильнути не завадило. Але за цих обставин краще не треба.
Дженіс подивилася на мене: усмішка на губах, тривога в очах.
— Поле, до чого це ти мені хлопців підбиваєш? — Та перш ніж я встиг навіть подумати про формулювання відповіді, вона махнула рукою: — Але мовчи, я не хочу знати.