Гаррі повернув на посипану гравієм доріжку Мурзів і припаркував бурчливу вантажівку перед практичним чорним «б’юїком» начальника в’язниці. Попереду, трохи праворуч від нас, стояв ошатний будинок у тому стилі, який, здається, називають кейп-код[67]. У нашому гірському краї цей дім мав би здаватися недоречним, але не здавався. Вийшов місяць. Тієї ночі його посмішка вже стала трохи пухкішою, і в його світлі я бачив, що подвір’я, завжди таке охайне й доглянуте, було занедбаним. Такого вигляду йому надавало здебільшого опале листя, якого ніхто не згрібав. За нормальних обставин це робила Меллі, але цієї осені Меллі було не до згрібання листя, а наступного листопаду вона вже не побачить. Такою була суть справи, і я, напевно, збожеволів, коли вирішив, що цей ідіот із порожніми очима може все змінити.
Однак, може, ще не пізно було врятуватися. Я ворухнувся, щоб звестися на ноги, і ковдра, якою грівся, зісковзнула з плечей. Ось зараз я перехилюся, постукаю у вікно з боку водія, скажу Гаррі, що треба звідси вшиватися к чортовій матері…
Джон Коффі взяв мене за руку вище ліктя, стиснув своїм кулачищем і посадив на лавку так невимушено, як я міг би всадовити малюка-трирічку.
— Дивіться, начальнику, — показав він. — Хтось не спить.
Я простежив поглядом у тому напрямку, куди він показував, і відчув, що в мене не тільки серце в п’яти пішло, а взагалі все обірвалося. В одному із задніх вікон блищала іскорка світла. Скоріше за все, то кімната, де Мелінда тепер проводила всі свої дні та ночі; вона більше не могла піднятися нагору сходами так само, як не здатна була вийти надвір і позгрібати листя, що обсипалося від останнього буревію.
Авжеж, вони чули, як під’їхала вантажівка — клятий «фармолл» Гаррі Тервілліґера, у якого двигун ревів і пердів через вихлопну трубу, не обтяжену чимось таким дрібним і незначним, як глушник. Бляха, та все одно Мурзи й так не спали міцно тими ночами.
Увімкнулося світло ближче до передньої частини будинку (кухня), потім у вітальні на другому поверсі, потім у передпокої, а тоді — над ґанком. Я дивився, як марширують уперед ці вогні, так, як людина біля бетонної стіни, що курить останню цигарку, може дивитися на злагоджений крок розстрільного загону, який невпинно наближається до неї. Втім, навіть тоді я ще не готовий був сам собі зізнатися в тому, що пізно вже повертати назад. Аж доки нерівний стукіт двигуна не стишився, і не рипнули двері, і гравій не захрупав під ногами в Гаррі та Брутала, коли ті вийшли з кабіни.
Джон підвівся й потягнув мене за собою. Його обличчя в тьмяному світлі здавалося сповненим життя і прагнення. «А чому б і ні?» — пам’ятаю, подумав тоді я. Чому б йому не прагнути до того, що попереду? Він же дурень.
Брутал і Гаррі стояли пліч-о-пліч біля заднього краю вантажівки, збилися докупи, як дітлахи в грозу, і я бачив, що їм обом страшно, бентежно й незатишно так само, як і мені. І від цього я тільки сильніше рознервувався.
Джон зліз. Радше ступив донизу, ніж зістрибнув. Я рушив за ним, зі штивними ногами й геть нещасний. І розтягнувся б на холодному гравії, якби Джон не підхопив мене під лікоть.
— Це помилка, — тихо просичав Брутал. Очі в нього були широко розплющені й дуже налякані. — Ісусе милосердний, Поле, про що ми тільки думали?
— Запізно вже, — відповів я. Штовхнув Коффі в стегно, і він доволі слухняно зрушив та став біля Гаррі. Потім я взяв Брутала попід руку, наче ми з ним були на побаченні, і ми пішли до ґанку, над яким уже горіла та лампочка. — Розмовляти буду я. Зрозумів?
— Ага, — кивнув Брутал. — Просто зараз, по-моєму, це єдине, що я взагалі розумію.
Я озирнувся через плече.
— Гаррі, залишайся з ним біля вантажівки, доки я покличу. Не хочу, щоб Мурз його побачив, коли я ще не буду готовий.
Та тільки готовим я не буду ніколи. Я вже це знав.
Щойно ми з Бруталом устигли досягнути першої нижньої сходинки, як двері з розмаху відчинилися — так рвучко, аж дверний молоток ударився об свою пластину. На порозі стояв Гел Мурз, у синіх піжамних штанях і майці. Сталево-сиве волосся стирчало жмутами й шпачаками. Упродовж своєї кар’єри він нажив собі чимало ворогів. І добре про це знав. У правій руці, тримаючи аномально довгу цівку скерованою донизу, але не зовсім у підлогу, він стискав револьвер, який зазвичай висів над камінною полицею. Таку зброю називали «Нед Бантлайн Спешл»[68], вона належала ще його дідові, і тієї миті (я побачив це, відчуваючи, як усередині все стискається ще більше) його курок був зведений до кінця.
— Якого це чорта принесло о пів на третю клятої ночі? — запитав він. Ніякого страху в його голосі я не почув. І тремтіння рук — принаймні на той час — припинилося. Рука, що тримала револьвер, була твердою, мов камінь. — Відповідайте, або я…
67
Традиційний тип північноамериканського заміського будинку, що вирізняється симетричністю фасаду, дерев’яним зовнішнім оздобленням і мансардними вікнами, які виступають уперед. Назва походить від півострова Кейп-Код, де оселилися перші переселенці з Англії.
68
Револьвер системи Кольта, свою назву одержав від псевдоніма американського письменника Неда Бантлайна (справжнє ім’я — Едвард Джадсон), який буцімто замовив «Кольту» п’ять револьверів із надзвичайно довгим дулом.