— Геть, — виплюнула Елейн. — Геть звідси, невігласе. Твоїм бридким крихітним мозком цього не зрозуміти.
Він густо почервонів. Плями від шкільних прищів поналивалися темним багрянцем. Судячи з вигляду, їх було повно.
— Я піду, — сказав він, — але завтра, коли ти сюди прийдеш… Полику… то на дверях буде новий замок. Мешканцям тут бути не можна, хай там що про мене меле язиком стара вредна місіс Моє-Лайно-Не-Смердить. На підлогу гляньте! Дошки геть повигиналися й погнили! Провалишся, то твоя курчача стара нога трісне, як хворостина. Тому забирайте свою дохлу мишу, як хочете, і виходьте. Любовний курінь закрито.
Він розвернувся й покрокував геть, з виглядом людини, яка, на власне переконання, зіграла принаймні внічию. Я дочекався, коли він піде, а тоді обережно взяв Містера Джинґлза в Елейн. Погляд натрапив на пакет із м’ятними цукерками, і це було останньою краплею — полилися сльози. Щось я тонкосльозий став на старості років.
— Допоможеш поховати давнього друга? — запитав я в Елейн, коли важкі кроки Бреда Долана стихли вдалині.
— Так, Поле. — Вона оповила мене рукою за пояс і поклала голову мені на плече. Одним старим скоцюрбленим пальцем погладила нерухомий бік Містера Джинґлза. — Я охоче тобі допоможу.
Ми взяли в повітці совочок і поховали ручну мишу Дела, доки пообідні тіні поволі видовжувалися між дерев. А потім ми пішли назад, до будинку, вечеряти й жити тим життям, яке нам ще залишилося. Я зловив себе на згадці про Дела; Дела, який стояв навколішки на зеленому килимі в моєму кабінеті, зі згорнутими руками й лисою маківкою, що виблискувала під лампою; Дела, який просив нас попіклуватися про Містера Джинґлза, подбати про те, щоб той падлюка більше не кривдив його мишку. Та тільки падлюка всіх нас кривдить наприкінці, чи не так?
— Поле? — озвалася Елейн. Голос у неї був лагідний і змучений водночас. Навіть копати могилку совком і проводжати в останню путь мишу для таких стареньких солодунчиків, як ми, — завелике навантаження. — Ти як?
Моя рука лежала в неї на талії. Я її стиснув.
— Усе добре, — сказав я.
— Дивись! Так гарно сонце сідає. Може, побудемо надворі й подивимось?
— Гаразд, — кивнув я, і ми ще довгенько залишалися на газоні перед будинком, обіймаючи одне одного за талію, та дивились, як небо спалахує й міниться барвами, а потім вони тануть до сірого попелу.
Sainte Marie, Mère de Dieu, priez pour nous, pauvres pécheurs, maintenant et à l’heure de notre mort[74].
Амінь.
13
1956-й.
Алабама під дощем.
Наша третя онука, прекрасна дівчинка на ім’я Тесса, отримувала диплом в Університеті Флориди. Ми поїхали туди на «Ґрейгаунді»[75]. Шістдесят чотири мені тоді було, зовсім ще шмаркач. Джен була п’ятдесятидев’ятирічною й незмінно прекрасною. В усякому разі, для мене. Ми сиділи у хвості автобуса, і вона бурчала на мене, що не купив їй нову камеру, записати щасливу подію. Я розтулив було рота, щоб сказати їй — у нас буде цілий день на походеньки по крамницях, коли приїдемо, і вона зможе купити нову камеру, якщо схоче, гроші в нас на це є, та й узагалі, я думаю, вона бурчала, бо їй було нудно їхати, а книжка, яку вона купила, виявилася нецікавою. Про Перрі Мейсона. Саме в цьому місці в моїй пам’яті виникає біла пляма, наче на плівці, яку залишили лежати на сонці.
Ви пам’ятаєте ту аварію? Може, хтось із читачів і пригадає, але більшість — ні. Хоча вона потрапила на перші шпальти всіх газет від узбережжя до узбережжя. Ми під’їждали до Бірмінґема під зливою, Дженіс скаржилася на стару камеру, і спустило колесо. Автобус занесло на мокрому асфальті, і в його борт врізалася вантажівка з добривами. Та вантажівка кинула автобус на опору моста зі швидкістю понад шістдесят миль на годину, його розтрощило об цемент і розбило навпіл. Дві блискучі, укриті цівками дощу половини автобуса, кружляючи, розлетілися в протилежні боки, і та, в якій був бак із дизельним пальним, вибухнула, здійнявши в задощене сіре небо червоно-чорну вогненну кулю. Щойно Дженіс жалілася на старий «Кодак», а вже наступної миті я отямився на дальньому боці тунелю під дощем — втупившись у блакитні нейлонові трусики, що випали з чиєїсь валізи. «СЕРЕДА» — було вишито на них чорною ниткою. Скрізь валялися роззявлені валізи. І тіла. І частини тіл. На тому автобусі їхало сімдесят три людини, а вижило лише четверо. Одним з них був я, єдиним, хто серйозно не постраждав.
Я зіп’явся на ноги й, хитаючись, побрів серед розшарпаних валіз і потрощених людей, вигукуючи ім’я своєї дружини. Відкинув ногою будильник, це я пам’ятаю, і пам’ятаю, як побачив мертвого хлопчика, років тринадцяти, що лежав серед уламків скла: на ногах кеди, половини обличчя нема. Я відчув, як дощ періщить по моєму власному обличчю, а потім увійшов у тунель — і дощ перестав. А на іншому боці знову забарабанив по щоках і лобі. Біля розтрощеної кабіни перевернутої вантажівки з добривами я побачив Джен. Упізнав її за червоною сукнею — другою з найкращих. Найкращу вона приберегла для церемонії вручення дипломів, звичайно.