Персі накинувся на нього, замахнувся палицею, і я вхопив його за руку. До нас, відхекуючись, підбіг Брутал, і вигляд у нього був такий само шокований і сторопілий від усього цього, як і мій внутрішній стан.
— Мусьє, скажіт, хай він мене більш не бити, — белькотів Делакруа. — S’il vous plaît, s’il vous plaît![22]
— От я до нього доберуся, дайте мені його! — заволав Персі й кинувся вперед. Кийком він заходився лупцювати Делакруа по плечах. Той з криком підняв руки, і палиця хляп-хляп-хляпала по рукавах його синьої тюремної сорочки. Того вечора я побачив його без тої сорочки. Хлопець був у синцях від Різдва до Великодня. Від самого вигляду тих набряків мені зробилося зле. Він був убивцею, і ніхто його не жалів. Але в блоці Е ми так не працювали. До того, як з’явився Персі.
— Стоп! Стоп! — закричав я. — Перестань! Що сталося взагалі?
Я намагався втиснутись між Делакруа та Персі, але ніяк не виходило. Кийок Персі все злітав у повітрі, то з одного боку від мене, то з іншого. Рано чи пізно він би хряснув мене замість своєї цілі. А після цього в тому самому коридорі неминуче сталася б бійка, хай там які в нього родичі. Я б себе не стримав, а Брутал, швидше за все, приєднався б. І, ви знаєте, я шкодую, що бійки не сталося. Вона б, може, змінила хід подальших подій.
— Йобаний ти педик! Я тебе навчу не тягти до мене рук, вошивий бомжойоб!
Хляп! Хляп! Хляп! У Делакруа вже кров текла з вуха, він кричав. Я облишив спроби прикрити його собою, як щитом, ухопив за плече і з силою заштовхнув до його камери, а там він розтягнувся на ліжку. Персі проскочив повз мене й нагородив француза останнім сильним хляпом кийка по дупі — на удачу, могли б сказати ви. А тоді Брутал ухопив його (Персі, не Дела) за плечі й виволік у коридор.
Прожогом підскочивши до ґрат камери, я потягнув за них і зачинив. Потім розвернувся до Персі. Шок і розгубленість у мені змагалися з чистою люттю. На той час Персі вже кілька місяців ошивався в нашому блоці, досить довго для того, щоб ми зрозуміли, що він нам не подобається. Але тієї миті я вперше усвідомив, який він насправді некерований.
Персі стояв і дивився не мене, не зовсім без страху — в душі він був боягузом, у цьому я нітрохи не сумнівався, — та все ж переконаний, що зв’язки його захистять. Щодо цього Персі не помилявся. Підозрюю, є люди, які не зрозуміють, чому так, навіть після всього, що я сказав. Але це люди, які зі словосполученням «Велика депресія» знайомі лише з підручників історії. Якби ви в той час жили, то для вас ці слова означали б набагато більше, ніж фраза із книжки, а якби у вас була ще й постійна робота — ого, та ви б майже все віддали, аби тільки її зберегти.
На ту мить червона барва трохи відринула від обличчя Персі, але щоки досі палахкотіли, а волосся, зазвичай прилизане назад і блискуче від брильянтину, безладно розсипалося по лобі.
— Що, на Бога, я щойно побачив? — спитав я. — У моєму блоці ще ніколи — ніколи! — не лупцювали в’язня!
— Цей підарок хотів мені прутень помацати, коли я витягав його з фургона, — сказав Персі. — Він сам напросився. Я йому ще раз надаю, щоб знав.
Я подивився на нього, такий приголомшений, що не міг дібрати слів.
Я не міг собі уявити, щоб навіть найбільший хижак-гомосексуал із тих, яких породжувала Господня зелена земля, міг утнути таке, що описав щойно Персі. Переїзд у заґратоване помешкання на Зеленій милі зазвичай у найдевіантніших злочинцях гасив грайливі настрої.
Я озирнувся на Делакруа, що скулився на ліжку, все ще не опускаючи рук, захищаючи обличчя. На руках у нього були наручники, а між щиколоток тягнувся ланцюг. Я повернувся обличчям до Персі.
— Забирайся звідси, — наказав я. — Пізніше з тобою поговорю.
— Ти згадаєш про це у своєму рапорті? — вимогливо й войовничо запитав він. — Бо якщо так, то я можу і свій рапортик писнути, ти ж знаєш.
Рапорт я писати не хотів; хотів тільки, щоб він зник з моїх очей. Так йому й сказав.
— Це питання закрите, — закінчив я. Брутал несхвально на мене глянув, але я його проігнорував. — Іди, вимітайся звідси. Піди в адміністрацію, скажи, що тебе прислали читати листи й допомагати розпаковувати передачі.
— Аякже.
До нього знову повернулося самовладання, чи то пак схибнута чванькуватість, яка правила йому за самовладання. Він зачесав волосся з лоба назад руками — м’якими, білими й маленькими, рученятами дівчинки ранньопідліткового віку, могли б подумати ви, — а потім підійшов до камери. Делакруа побачив його і ще сильніше скулився на ліжку, белькочучи щось сумішшю англійської та потофешної французької.