— А з тобою, П’єре, ми ще поговоримо, — промовив він… і раптом підскочив, бо на плече йому лягла широчезна Бруталова долоня.
— Поговориш, — сказав Брутал. — А зараз рухайся. З вітерцем.
— Я тебе не боюся, — огризнувся Персі. — Ні на йоту. — Погляд його очей перебіг до мене. — Обох вас не боюся.
Але він боявся. Це було видно по його очах, ясно, як Божий день. І це робило його ще небезпечнішим. Такий, як Персі, сам не знає, що зробить наступної хвилини — чи навіть секунди.
Але тоді він відвернувся від нас і довгими пиндючними кроками пошурував геть коридором. Він продемонстрував усьому світові, що буває, їй-богу, коли миршаві напівголомозі жабоїди тягнуться помацати його прутень, і йшов із поля переможцем.
Я проказав заготовану промову: усяке різне про те, що в нас є радіо — «Уявна бальна зала»[23] і «Наша дівчинка Неділя» — і що ми йому створимо всі умови, якщо він те саме зробить для нас. Моя маленька гомілія[24] була не найуспішнішою в моєму житті. Усю її він проплакав, зібгавшись у вузол у ногах ліжка, якнайдалі від мене, хіба що в куток не втиснувся. Щоразу, як я робив якийсь рух, він зіщулювався. І навряд чи чув одне слово з шести. Та, може, воно й на краще. Все одно та гомілія не мала особливого сенсу, принаймні я так думаю.
За чверть години я повернувся за стіл чергового, де сидів із приголомшеним виглядом Брутус Говелл і лизав кінчик олівця, який ми тримали в журналі для відвідувачів.
— Може, перестанеш, доки не отруївся? — спитав я.
— Господи всемогутній Ісусе, — видихнув він, кладучи олівець на стіл. — Не хочу я більше такої шарпанини з новоприбулими в блоці.
— Тато завжди казав, що Бог любить трійцю, — зауважив я.
— Я сподіваюся, твій тато на цю тему безсоромно брехав, — сказав Брутал. Але тато, звісно, казав правду. З появою Джона Коффі на нас налетів шквал, а коли до команди приєднався «Дикий Білл», то був повноцінний шторм. Дивно, але прислів’я каже правду. До історії нашого знайомства з Диким Біллом, про те, як він потрапив на Милю і ледь не вчинив нове вбивство, ми дійдемо вже зовсім скоро; чесне попередження.
— А що це він варнякав, мовляв, Делакруа прутень його мацав? — спитав я.
Брутал зневажливо пирхнув.
— Він був у кайданах, а старий Персі просто надто швидко його тягнув, от і все. Він перечепився й почав падати, коли виходив із фургона. Виставив уперед руки, як і будь-хто на його місці, якби падав. Одна рука ковзнула Персі спереду по штанях. То було ну зовсім випадково.
— Думаєш, Персі це зрозумів? — спитав я. — Може, він скористався цим випадком як зручним приводом, бо йому хотілося трохи відгаратати Делакруа? Показати йому, хто тут командує стрілецьким парадом?
Брутал звільна кивнув.
— Ага. По-моєму, якраз отак і було.
— Тоді треба з ним бути насторожі, — я запустив пальці у волосся. Наче цій роботі й без того бракувало клопоту. — Господи, ненавиджу це. І його ненавиджу.
— Я теж. А знаєш, що ще, Поле? Я його не розумію. У нього є зв’язки — це ясно, гаразд, але чому він їх використав, аби влаштуватися на Зелену блядську милю? І взагалі в тюрму штату? Чому не посіпакою в сенат штату чи на побігеньки до віце-губернатора? Ті його знайомі могли йому й щось краще підшукати, якби він попросив. То чому сюди?
Я похитав головою. Бо не знав. Я в ті часи ще багато чого не знав. І здається мені, був наївним.
8
Після того все повернулося у звичну колію… принаймні на деякий час. У центрі округу штат готувався до виконання вироку, винесеного Джону Коффі, а шериф округу Трапінґус Гомер Крайбус сопів над думкою: а що, як ватага лінчувальників трохи прискорить правосуддя? Але для нас це особливого значення не мало; у блоці Е ніхто не дослухався до новин. Життя на Зеленій милі в чомусь нагадувало життя у звуконепроникній кімнаті. Час від часу до вас долинало якесь невиразне бурмотіння, джерелом якого в реальному світі, напевно, були вибухи. Але не більше. Із Джоном Коффі ніхто не квапитиметься; вони хочуть бути певними, чорт забирай.
Кілька разів Персі починав було діймати Делакруа. Коли це сталося вдруге, я відтягнув його вбік і наказав зайти до мене в кабінет. То вже була не перша моя розмова з Персі на тему його поведінки і, вочевидь, не остання, але до неї мене спонукало найясніше і найчіткіше розуміння його істинної сутності. Він був жорстокосердим хлопчиськом, який ходить до зоопарку не для того, щоб пороздивлятися тварин, а для того, щоб жбурляти камінням у клітки.
23
Очевидно, йдеться про музичну передачу «Найбільша у світі уявна бальна зала» 1932 року, яку вів диск-жокей Ел Джарвіс на лос-анджелеському радіо KFWB. 1935 року програма з подібною, але скороченою назвою («Уявна бальна зала») виходила на нью-йоркському радіо.