Потім до моєї свідомості дійшло, що Делакруа волає, закликаючи на допомогу; він розказував світові, що Джон Коффі мене вбиває, і розказував на всю горлянку. Коффі схилився наді мною, це правда, але тільки щоб дізнатися, чи все зі мною гаразд.
— Деле, замовкни, — сказав я і звівся на ноги. Чекаючи, що біль знову розітне мені нутрощі, але цього не сталося. Мені було краще. Справді. Трохи паморочилося в голові, але минулося ще до того, як я встиг простягнути руку і вхопитися за ґрати камери Коффі задля рівноваги. — Я в повному ажурі.
— Ви ліпше звідтіля виходити, — промовив Делакруа тоном нервової старої бабці, яка просить дитину злазити з отої яблуні. — Вам не можна там бути, поки кругом у блок нікого нема.
Я глянув на Джона Коффі, який сидів на ліжку, поклавши велетенські руки на коліна-пні. Джон Коффі подивився на мене. Йому довелося трохи підняти підборіддя, але не набагато.
— Що ти зробив, здорованю? — тихо спитав я. — Що ти зі мною зробив?
— Поміг, — відказав він. — Я ж поміг, правда?
— Так, мабуть, але як? Як ти поміг мені?
Він хитнув головою — праворуч, ліворуч, назад до середини. Він не знав, як він допоміг (як він вилікував хворобу), і безжурне обличчя свідчило, що йому на це похрін — так само, як мені було похрін на механіку бігу, коли я першим долав останні п’ятдесят ярдів двомильного забігу четвертого липня. Я хотів було спитати в нього, як він узагалі дізнався, що я хворий. Та тільки відповіддю мені було б те саме хитання голови, у цьому я не сумнівався. Десь я вичитав був одну фразу, яку відтоді ніколи не забував, щось про «загадку, оповиту таємницею». Таким і був Джон Коффі. Гадаю, спокійно спати вночі він міг лише тому, що йому все було по барабану. Персі назвав його ідьйотом; жорстоко, але недалеко від істини. Наш здоровань знав своє ім’я, знав, що воно пишеться не так, як напій, а решта його мало цікавила й більше він знати не хотів.
Неначе бажаючи підтвердити це, він ще раз повільно хитнув головою, а потім улігся обличчям до стіни, підклавши під ліву щоку, як подушку, складені долоні. Його ноги звисали з краю ліжка на рівні гомілок, але він цим не переймався. Сорочка ззаду задерлася, і моїм очам відкрилися шрами, що хрест-навхрест перетинали спину.
Я вийшов із камери, прокрутив ключі в замках, а тоді став обличчям до Делакруа, який приклеївся до ґрат на протилежному боці коридору, огорнувши їх руками й занепокоєно дивлячись на мене. А може, навіть з острахом. Містер Джинґлз сидів у нього на плечі, й тонесенькі вусики сіпалися, наче ворсинки.
— Що той темнявий вам робити? — спитав Делакруа. — То бути якесь грі-грі?[33]
Промовлене з тим кейдженським акцентом, «грі-грі» римувалося з «пі-пі».
— Деле, я не розумію, про що ти говориш.
— Диявол! Не знати ви! Погляніти на себе! Усе змінено! Навіть ходити по-іншому, начальнику!
Моя хода, мабуть, і справді змінилася. У паху розливалося блаженство спокою, відчуття тиші, таке виразне, що межувало з екстазом. Мене зрозуміє кожен, хто потерпав від сильного болю, а потім вилікувався.
— Деле, все гаразд, — наполягав я. — Джону Коффі жахіття наснилося, от і все.
— Він грі-грі! — обурено вигукнув Делакруа. На верхній губі в нього розсипалися бісеринки поту. Він бачив небагато, але навіть побаченого вистачило, щоб перелякати його до смерті. — Чаклун вуду!
— Чому ти так вирішив?
Делакруа зняв рукою мишу з плеча. Огорнув її пальцями в долоні й підніс до обличчя. З кишені витяг рожевий кавалок — один зі своїх м’ятних льодяників. Простягнув його, але миша спершу проігнорувала, натомість витягуючи шию до Делакруа, нюхаючи його віддих так, як хтось міг би втягувати носом аромат букету квітів. Очиці — краплинки нафти — звузилися й заплющилися з виразом, близьким до екстазу. Делакруа цьомнув мишу в носа, і миша дозволила себе цьомнути. А потім узяла запропоновану цукерку й заходилася енергійно гризти. Хвильку помилувавшись, Делакруа підвів погляд на мене. І раптом до мене дійшло.
— Тобі мишак сказав? — спитав я. — Правильно?
— Oui[34].
— Так само, як нашепотів своє ім’я.
— Oui, на моє вухо нашепотіти мені.
— Деле, лягай, — сказав я. — Перепочинь. Усе це перешіптування, певно, таке виснажливе.
Він сказав ще щось — мабуть, звинуватив мене в тому, що я йому не вірю. Але його голос знову долинав наче з великої далини. І, повертаючись до столу чергового, я вже не те що йшов — я летів чи, може, навіть не рухався, а камери просто пропливали повз мене з обох боків, як кіношні декорації на прихованих коліщатках.