— Сідаю, — сказав він, — я сідаю, я сідаю, я сідаю.
«Осьде справдешній цирк, — подумав я, на секунду заплющивши очі. — Тут справжній цирк, а ми в ньому — лише жменька дресированих мишей». Але я примусив себе викинути цю думку з голови, і ми розпочали репетицію.
8
Перша репетиція минула добре, та й друга теж. Персі виконував свою роль краще, ніж я міг сподіватися навіть у найсміливіших своїх мріях. Це не означало, що все піде гладко, коли для кейдженця настане час вирушати Милею, але то вже був великий крок у правильному напрямку. Мені подумалося, що все так добре минуло, бо Персі нарешті, уперше за довгий час, робив те, що йому подобалося. Від цього в мені піднялася хвиля презирства, та я її погасив. Яка різниця? Він надіне шолом на Делакруа, гукне пускати струм, і потім вони обидва зникнуть. Якщо це не гепі-енд, тоді що? І, як слушно зауважив Мурз, яйця Делакруа підсмажаться незалежно від того, хто буде на перших ролях.
Та все ж Персі в новій ролі продемонстрував себе з найкращого боку — і він про це знав. Ми всі знали. Що ж до мене, я надто велике полегшення відчув, щоб дуже його зневажати, принаймні на ту мить. Здавалося, що все буде нормально. Ще більше мені відлягло на душі, коли виявилося, що Персі справді дослухається до наших пропозицій, завдяки яким він міг ще краще виконати свої обов’язки чи хоча б знизити ймовірність хибних кроків. Якщо хочете правду, то ми всі якось збадьорилися — навіть Дін, який зазвичай намагався стояти якнайдалі від Персі… відсторонюватися не лише тілесно, а й душевно, коли була така змога. Але воно й не дивно. Ніщо так не лестить самолюбству більшості чоловіків, ніж коли молода особа дослухається до їхніх порад. І ми в цьому розумінні винятками не були. Тому жоден із нас не помітив, що Дикий Білл Вортон більше не тупить незмигним поглядом у стелю. Жоден зі мною включно, але я знаю, що його очі сфокусувалися. Він дивився на нас, поки ми стояли біля столу чергового, верзли нісенітниці й давали Персі поради. Йому поради давали! А він вдавав, що слухає! Сміх, та й годі, беручи до уваги те, чим усе обернулося!
Край нашим пострепетиційним критичним вправам поклав брязкіт ключа в замку дверей, що вели на прогулянкове подвір’я. Дін застережно глянув на Персі.
— Жодного кривого слова чи погляду, — попередив він. — Ми не хочемо, щоб він знав, що ми тут робили. Їм це шкодить. Журяться потім.
Персі кивнув і провів пальцями по губах, замикаючи змійку. Це мало бути смішно, але не було. Двері на подвір’я відчинилися, і зайшов Делакруа в супроводі Брутала, який ніс коробку з-під сигар із помальованою котушкою всередині. Так асистент фокусника у вар’єте виносить за лаштунки реквізит свого боса після вистави. Містер Джинґлз їхав у Делакруа на плечі. Ну а сам Делакруа? Скажу вам так: Ліллі Ленґтрі[44] після виступу в Білому домі — і та не світилася б яскравіше.
— Вони полюбити Містера Джинґлза! — проголосив Делакруа. — Вони сміятися, і радіти, і плескати долонями!
— Що ж, крутизна, — промовив Персі поблажливим, довірливим тоном, що геть не нагадував старого Персі. — Залітай назад у камеру, старожиле.
Делакруа нагородив його комічним поглядом, сповненим недовіри, і назовні вирвався старий Персі. Він глузливо вискалив зуби і зробив такий жест, наче хотів схопити Делакруа. То був, звісно, жарт, Персі був щасливий і зовсім не мав настрою його хапати. Але Делакруа про це не знав. Він сполохано сахнувся й перечепився через велику ногу Брутала. Гепнувся сильно — потилицею об лінолеум. Містер Джинґлз зістрибнув саме вчасно, щоб його не розчавили, і з писком побіг Зеленою милею до камери Делакруа.
Делакруа звівся на ноги, зиркнув на усміхненого Персі поглядом, сповненим ненависті, і поспішив услід за своїм улюбленцем, кличучи його й потираючи забиту потилицю. Брутал (який не знав, що Персі потішив усіх ознаками спроможності мінятися) без слів, але від душі зміряв Персі презирливим поглядом і пішов за Делом, струшуючи ключі.
Думаю, те, що сталося далі, сталося тому, що Персі насправді відчув у собі порух бажання перепросити. Я розумію, в це важко повірити, але того дня він перебував у напрочуд доброму гуморі. Якщо так, то це лише доводить цинічну стару максиму, яку я колись чув: про те, що добро ніколи не лишається безкарним. Пам’ятаєте, я розказував про те, як Персі занадто близько підійшов до камери Преза того разу, коли гнався за мишею до гамівної кімнати? Одного з тих двох разів, ще до появи в нас Делакруа. Підходити так близько було небезпечно, і саме тому Зелену милю зробили такою широкою — щоб до наглядача, який іде посередині, не могли дотягтися з камер. През нічого не зробив Персі, але пам’ятаю, подумав тоді, що Арлен Біттербак міг би, якби Персі наблизився на небезпечну відстань до нього. Просто щоб провчити.