— Хоч комусь про це пробовкаєтеся — за тиждень будете в черзі по хліб жебрати, — розлючено процідив Персі. За інших обставин мені б за такий дотеп захотілося йому в зуби заїхати. Але тепер я не відчував до нього нічого, крім жалощів. І я думаю, він ті жалощі помітив, і від цього йому стало ще паскудніше — неначе відкриту рану шмагнули кропивою.
— Те, що тут відбувається, тут і залишається, — тихо промовив Дін. — За це можеш не хвилюватися.
Персі озирнувся через плече на камеру Делакруа. Брутал ще тільки замикав двері, а зсередини (ми всі це чули дуже виразно) линуло гигикання француза. Персі почорнів на виду, як грозова хмара. Я думав, чи не сказати йому, що в житті ти жнеш те, що посіяв, та потім вирішив, що для проповідей час невдалий.
— А з ним… — почав він, але так і не закінчив. Просто пішов, похиливши голову, на склад, пошукати суху пару штанів.
— Такий він красотунчик, — замріяним голосом промовив Вортон. Гаррі наказав йому завалити нахрін хавальник, поки не загримів у гамівну кімнату просто з, трясця йому, принципу. Вортон склав руки на грудях, заплющив очі й начебто поринув у сон.
9
Ніч перед стратою Делакруа видалася ще спекотнішою й задушливішою, ніж доти. Коли я відмічав свій прихід на роботу о шостій, термометр за вікном приміщення для чергових в адміністрації показував вісімдесят один градус[47]. Ви тільки уявіть — вісімдесят один градус у кінці жовтня. А десь на заході погримувало, як у липні. Того дня в місті я зустрів чоловіка зі своєї церкви, і він на повному серйозі спитав, чи не вважаю я таку дивну не по сезону погоду ознакою Кінця часів. Я впевнено відповів, що не вважаю, але в голові промайнула думка про те, що для Едуарда Делакруа Кінець часів, безперечно, настав. Тут уже без жодних сумнівів.
У дверях, що вели на прогулянкове подвір’я, стояв Білл Додж, пив каву й пихкав цигаркою. Уздрівши мене, він привітався:
— О, подивіться, хто тут у нас. Пол Еджкомб, великий, як життя, і вдвічі за нього потворніший.
— Як минув день, Біллі?
— Усе в ажурі.
— А Делакруа?
— Нормально. Він наче й розуміє, що все станеться завтра, а наче й не розуміє. Як і всі вони, коли підходить для них пора, ти ж знаєш.
Я кивнув.
— А Вортон що?
Білл розсміявся.
— Та комедіант. Порівняно з ним Джек Бенні[48] — пісний квакер. Він сказав Рольфу Веттермарку, що їв полуничне варення з дірки його дружини.
— А що Рольф?
— Відповів, що він неодружений. Що Вортон, певно, свою маму на увазі мав.
Я гучно розреготався. Чорнуха, але смішна. До того ж приємно було мати змогу сміятися без відчуття, що низько в животі хтось чиркає сірниками. Білл посміявся разом зі мною й вихлюпнув рештки кави на подвір’я, порожнє, якщо не брати до уваги кількох шурхотливих активістів, які в цій тюрмі вже років із тисячу ногами шаркали.
Десь віддалік пробурчав грім, і на потемнілому небі над нашими головами спалахнула розмита блискавка. Білл стривожено подивився вгору, і його сміх згас.
— От що я тобі скажу, — промовив він. — Не подобається мені ця погода. Таке відчуття, ніби щось має статися. Щось погане.
І щодо цього він не помилився. Погане сталося десь за чверть десята того вечора. Коли Персі вбив Містера Джинґлза.
10
Спочатку здавалося, що, попри спеку, нічка буде навіть непоганою. Джон Коффі, як завше, сидів тихо, Дикий Білл прикидався М’яким Біллом, а Делакруа перебував у непоганому гуморі як на людину, що трохи більш як за двадцять чотири години мала призначену здибанку зі Старим Іскруном.
Він справді розумів, принаймні на якомусь найпримітивнішому рівні, що на нього чекає; на останній обід він замовив чилі й через мене передав спеціальні вказівки для кухні. «Сказати їм не жаліти пекучий совс[49], — проінструктував він. — Такий, жчо хапати за горло і казати «здоров». Зелений совс, не якийся там лагідний. Від той зелений живіт крутити як хрін зна жчо, я з унітаза не злазити назтупний день. Але цей раз такої проблеми не бути, n’est-ce pas?[50]»
48
Джек Бенні (уроджений Бенджамін Кубельськи) (1894–1974) — американський комік, актор радіо, кіно й телебачення.