— Ви її підмінили, — пронизливим голосом зі звинувачувальними нотками заявив він. — Підмінили якось ту мишу, падлюки. Граєтеся зі мною. Глядіть, бо дограєтеся! Пошкодуєте в мене ще гірко. Припиніть, бо я все зроблю для того, аби ви в черзі по хліб стояли. За кого ви себе маєте взагалі?
Стискаючи кулаки, він замовк, щоб перевести дух.
— А я тобі скажу, за кого ми себе маємо, — відповів я. — Ми себе маємо за людей, з якими ти, Персі, працюєш… але лишилося вже недовго. — На цих словах я взяв його за плече і стиснув. Не надто сильно, відчутно. Так, відчутно.
Персі потягнувся до моєї руки, щоб скинути її.
— Прийми свою…
Але його праву руку перехопив Брутал. Уся вона, маленька, м’яка й біла, зникла в Бруталовому засмаглому кулаці.
— Синку, завали хавальник. Не хочеш собі гірше зробити, то це твій останній шанс виколупати сірку з вух.
Я розвернув Персі, підняв на платформу й насувався на нього доти, доки задній бік його колін не торкнувся сидіння електричного стільця й він змушений був сісти. Від його спокою не лишилося й сліду; злість і зверхність теж зникли. Усе це в ньому було досить реальним, але не забувайте, що Персі був дуже молодим. У його віці вони ще лежали на поверхні характеру тонким шаром, як потворний відтінок на емалі. Крізь нього ще можна було пробитися. І за моїми оцінками, Персі зараз готовий був слухати.
— Мені потрібно, щоб ти дав слово, — сказав я.
— Яке ще слово? — Його рот досі намагався злостиво викривитися, але в очах читався переляк. Електричний струм у щитовій було вимкнено, але сидіння Старого Іскруна володіло власним зарядом. І тоді я побачив, що Персі його відчуває.
— Дай слово, що коли ми тебе поставимо завтра за головного, ти справді переведешся в Браяр-Рідж і даси нам спокій, — відповів йому Брутал. Такого шаленства в голосі, як тієї миті, я ще ніколи від нього не чув. — Що наступного ж дня напишеш заяву про переведення.
— А як не напишу? А як подзвоню деяким людям і скажу, що ви з мене знущаєтеся й погрожуєте? Залякуєте мене?
— Нас, може, й випруть звідси коліном під зад, якщо твої зв’язки такі впливові, як ти хизуєшся, — сказав я. — Але спочатку ми зробимо так, щоб на підлозі залишилася й велика порція твоєї, Персі, крові.
— За ту мишу! Ха! Думаєте, комусь буде не наплювати на те, що я розчавив ручного гризуна якогось убивці? Комусь за стінами цієї психушки?
— Ні. Але троє людей бачили, як ти стояв, заткнувши собі гузно великим пальцем, поки Дикий Білл Вортон душив Діна Стентона ланцюгами. На це всім не буде наплювати, Персі, я тобі клянуся. На це навіть твій побічний дядечко-губернатор відреагує.
Щоки й лоб Персі вкрилися латками бурякового рум’янцю.
— Ти думаєш, вони тобі повірять? — спитав він. Але гнів уже майже зник з його голосу. Було помітно, про що він думає — хтось нам та й повірить. А Персі не любив неприємностей. Порушувати правила — це для нього була норма. А от попадатися на їх порушенні — аж ніяк.
— А я зробив кілька знімків Дінової шиї до того, як зійшли синці, — докинув Брутал. Я не знав, правда це чи ні, але прозвучало добре. — І знаєш, про що свідчать ті фотки? Що Вортон добряче йому шию нам’яв перед тим, як його відтягли. Хоча ти був там, на місці, стояв з того боку, де Вортон тебе не бачить. Доведеться відповісти на кілька мульких запитань, правда? А такі штуки можуть тягтися за людиною, як шлейф, ще довгенько. Може, навіть до того часу, коли її родичі покинуть столицю штату й переберуться додому, цмулити м’ятний джулеп[55] на передньому ґанку. Особова справа людини може викликати в багатьох неабияке зацікавлення, і протягом життя її перечитуватиме чимало людей.
Погляд Персі недовірливо перебігав з Брутала на мене й назад. Лівою рукою він пригладив волосся. Не казав нічого, але я відчував, що ми його майже дотиснули.
— Слухай, давай уже припиняти, — сказав я. — Ти тут хочеш працювати не більше, ніж ми хочемо, щоб ти тут працював. Чи я не правий?
— Ненавиджу це все! — вибухнув Персі. — Ненавиджу, як ви зі мною обходитесь, ніколи шансу не даєте!
Останнє було аж ніяк не правдою, але я вирішив, що не час оскаржувати цю проблему.
— Але й попихачем я теж не буду. Тато мене навчав, що тільки раз ти ступиш на цю стежку — і все, до кінця життя люди тобою попихатимуть. — Його очі, не такі красиві, як рученята, але майже такі, люто спалахнули. — А особливо не люблю, коли мною попихають такі здоровенні мавпи, як оцей ось. — Він зиркнув на мого друга і пробурчав: — Брутал. Бодай прізвисько в тебе таке, як треба.
— Персі, ти маєш зрозуміти одну річ, — сказав я. — На наш погляд, це ти нами попихаєш. Ми тобі розказуємо про те, за якими правилами тут працюють, а ти все робиш по-своєму, а коли виходить лажа, ховаєшся за своїми знайомствами. Наступити на мишу Делакруа… — Брутал перехопив мій погляд, і я швидко виправився: — Спроба наступити на мишу Делакруа — це якраз той випадок. Ти тиснеш, і тиснеш, і тиснеш; а ми зрештою відповідаємо тобі тим самим, от і все. Але послухай. Якщо ти вчиниш правильно, то виберешся з усього цього красивий, як юнак, перед яким відкриваються великі перспективи, і пахучий, як троянда. Ніхто ніколи не дізнається про цю нашу балачку. То що скажеш? Вчини як дорослий. Пообіцяй, що підеш після Дела.