Об одинадцятій тридцять я підійшов до камери Делакруа. Брутал і Дін ішли за мною на віддалі кількох кроків. Дел сидів на ліжку, з Містером Джинґлзом на колінах. Мишак витягнув голівку до приреченого, його крихітні очиці — краплинки нафти із захватом вдивлялися в Делове обличчя. Дел погладжував голову Містера Джинґлза між вухами. Великі мовчазні сльози котилися Деловими щоками, і дивився мишак, здавалося, саме на них. На звук наших кроків Дел повернув голову. Він був дуже блідий. За спиною я радше відчув, ніж побачив Джона Коффі. Той стояв біля дверей камери й спостерігав.
Від побрязкування моїх ключів об метал Дел здригнувся, але витримав, і далі пестячи Містера Джинґлза між вухами, доки я провертав ключі в замках і відсував убік двері.
— Привіт, начальнику Еджкомб, — сказав француз. — Привіт, хлопці. Містере Джинґлз, привітатися.
Але Містер Джинґлз і далі захоплено вдивлявся в обличчя лисуватого чоловічка, наче намагаючись розібрати, чому той плаче. Кольорова котушка охайно лежала в коробці з-під «Корони» — покладена туди востаннє, подумав я й відчув колючий доторк болю.
— Едуарде Делакруа, як представник суду…
— Начальнику Еджкомб?
Спершу я хотів продовжити свою заготовлену промову, та потім передумав.
— Що, Деле?
Він простягнув мені мишака.
— Нате. Подбайте, аби з Містером Джинґлзом нічого не статися.
— Деле, навряд чи він до мене піде. Він не…
— Mais oui, він казати, що піти. Він казати, що знати все про вас, начальнику Еджкомб. І ви відвозити його в те місце у Флорида, де мишенята робити свої трюк. Він казати, що довіряти вам. — Дел іще далі витягнув руку, і, чорт забирай, — мишак зійшов з його долоні й перебрався на моє плече. Він був такий легенький, що тканина форменого піджака не давала відчути його вагу. Зате його маленьке тепло відчувалося шкірою. — А ще, начальнику. Не підпускати до нього той падлюка. Не дати йому бити мого миша.
— Ні, Деле. Не дам. — Питання було тільки, що мені з ним робити тієї миті? Не міг же я вести Делакруа на страту повз свідків із мишею на плечі.
— Начальнику, я візьму його, — прогуркотів голос позаду мене. Голос Джона Коффі. Моторошно було почути його саме тоді, неначе він прочитав мої думки. — Ненадовго. Якщо Дел не проти.
Але Дел із помітною полегкістю кивнув.
— Так, Джоне, забрати його, доки весь цей дурниця не скінчитись — bien! А опісля… — Його погляд перекинувся на мене й Брутала. — Ви відвозити його у Флорида. В той Мишовілль.
— Так, скоріше за все, ми з Полом удвох повеземо, — сказав Брутал, стривожено поглядаючи на те, як Містер Джинґлз перестрибує з мого плеча на велетенську простягнену долоню Коффі. Зробив це мишак без найменших протестів чи спроб утекти; просто з готовністю подріботів угору рукою Джона Коффі, так само, як перейшов до мене на плече. — Візьмемо відгул, правда, Поле?
Я кивнув. Дел кивнув теж, його очі просяяли, а на губах заграла ледь помітна усмішка.
— Люди платити десять центів з душі, аби дивитися на нього. Два центи для дітлахи. Адже це правда, начальнику Говелл?
— Щира правда, Деле.
— Ви добрий людина, начальнику Говелл. І ви теж, начальнику Еджкомб. Ви кричати на мене час від час, oui, але тільки коли треба. Ви всі добрі люди, крім той Персі. Я жалкувати, що не стрітися з вами десь-інде. Mauvais temps, mauvaise chance[57].
— Деле, я маю тобі дещо сказати, — звернувся я до нього. — Це просто слова, але я маю їх вимовити перед тим, як ми підемо. Нічого особливого, але це мій обов’язок. Згода?
— Oui, monsieur, — погодився він і востаннє глянув на Містера Джинґлза, що примостився на широчезному плечі Джона Коффі. — Au revoir, mon ami[58], — сказав він і розплакався сильніше. — Je t’aime, mon petit[59].
І він послав миші повітряний цілунок. Це мало бути кумедно, той поцілунок у повітрі, чи, може, просто абсурдно, але не було. На мить ми з Діном зустрілися поглядами, та потім я не витримав і подивився вбік. А Дін дивився вглиб коридору й дивно всміхався. Мені здається, він був на межі сліз. Що ж до мене, то я сказав те, що мав сказати, починаючи зі слів «як представник суду», а коли закінчив, то Делакруа востаннє вийшов зі своєї камери.
— Друже, зачекай секунду, — і Брутал перевірив маківку Делакруа, до якої мав прилягати шолом. Потім кивнув мені й поплескав Дела по плечу. — Чітко, як в аптеці. Можемо йти.