— Малий гівнюк, — сказав він, — ти мені не подобаєшся анітрохи. — Побачивши погляд отетерілого Персі, він кивнув. — А якщо розкажеш своїм дружкам-лохам, що я таке казав, я заперечуватиму, доки стара сіра гуска тітоньки Роді не оживе[62]. А ці люди мене підтримають. Синку, в тебе проблема.
Відтак він розвернувся й покрокував нагору сходами. Я дочекався, поки він здолає чотири сходинки, а тоді покликав:
— Кертісе?
Він обернувся й мовчки здійняв брови.
— За Персі можеш не переживати, — сказав я. — Скоро він переведеться у Браяр-Рідж. Там краще. Правда ж, Персі?
— Одразу ж, як приймуть його заяву, — додав Брутал.
— А поки не приймуть, він щовечора братиме відгул за хворобою, — докинув Дін.
Від цих слів Персі аж скинувся весь. У в’язниці він працював не так давно, щоб назбиралося достатньо оплачуваних відгулів. Ветмор із виразною огидою зиркнув на Діна.
— І не надійся, — просичав він.
6
Уже о чверть на другу ми повернулися в блок (усі, крім Персі, якому наказали прибирати в коморі і який насуплено виконував розпорядження). Мені належало написати рапорт. Я вирішив робити це за столом чергового; якби я всівся у своє зручне офісне крісло, то, швидше за все, задрімав би. Ви зараз, напевно, здивувалися, враховуючи весь той жах, який стався в нас лише годину тому. Але почувався я так, наче з одинадцятої години попереднього вечора прожив три життя й у жодному ні на мить не заснув.
Джон Коффі стояв біля дверей камери, і сльози лилися з його дивних відсторонених очей. Враження було таке, наче дивишся, як кров тече з невигойної, але чомусь безболісної рани. У камері ближче до столу на своєму ліжку сидів Вортон. Він розгойдувався з боку в бік і виводив пісню, яку, вочевидь, сам же й вигадав, до того ж не зовсім безглузду. Якщо пам’ять не підводить мене, то звучала вона так:
— Замовкни, тварюко, — сказав я.
Вортон вишкірився, показавши повен рот почорнілих зубів. Він же не вмирав, принаймні поки що; він скочив на ноги, щасливий, і мало не пішов танцювати степ.
— А ти заходь, застав мене, — радісно запропонував він. І завів наступний куплет «Пісні про шашлик», не зовсім навмання поєднуючи в ній слова. Під тим черепком крутились якісь коліщата. Там ворушився зелений смердючий інтелект, у своєму роді майже блискучий.
Я підійшов до Джона Коффі. Він краєм долонь витер зі щік сльози. Очі в нього були червоні й запалені, і я здогадався, що він теж виснажений. Звідки могла взятися втома в людини, яка зо дві години на день тягала ноги прогулянковим подвір’ям, а потім решту часу або сиділа, або лежала в камері, я не знав, але сумнівів у тому, що бачу, не мав. Це було занадто очевидно.
— Бідолашний Дел, — тихо й хрипко мовив він. — Бідолашний старенький Дел.
— Так, — сказав я. — Бідолашний старенький Дел. Джоне, а з тобою все гаразд?
— Він вибрався, — замість відповіді сказав Коффі. — Дел вибрався. Адже так, начальнику?
— Так. Джоне, відповідай на запитання. З тобою все гаразд?
— Дел вибрався, він щасливчик. Хай як це було, він щасливчик.
Я подумав, що Делакруа міг би з ним посперечатися щодо цього, але вирішив промовчати. Натомість окинув поглядом камеру Коффі.
— А де Містер Джинґлз?
— Побіг, он туди. — Він показав крізь ґрати на двері гамівної кімнати далі по коридору.
Я кивнув.
— Що ж, він повернеться.
Але він не повернувся. Дні перебування Містера Джинґлза на Зеленій милі скінчилися. Єдиний його слід, на який ми натрапили відтоді, — знахідка Брутала тієї зими: кілька скалок яскраво розмальованої дерев’яної котушки та запах м’ятних цукерок, яким війнуло з дірочки в крокві.
Я вже збирався піти, але затримався. Подивився на Джона Коффі, і він поглянув на мене так, наче знав усі мої думки. Я наказав собі рухатися, закруглятися й рухатися, назад до столу чергового і свого рапорту. А натомість промовив його ім’я:
— Джоне Коффі.
— Так, начальнику, — миттю озвався він.
Часом нездоланна потреба дізнатися щось стає для людини прокляттям. Саме це й відбулося зі мною тієї миті. Я опустився на коліно й почав розшнуровувати свого черевика.
7
На той час, коли я дістався додому, дощ перестав і над гірськими хребтами на півночі зійшла запізніла посмішка місяця. Але сон з мене вивітрився разом із хмарами. Сну не було в жодному оці. А ще я відчував на собі запах Делакруа. Подумалося, що цей запах переслідуватиме мене ще дуже й дуже довго. Шашличок, баличок, от і спікся, гівнючок.