— Але те, що ти не любиш готувати, ще не означає, що не можна трохи допомогти братові, еге ж?
Так і знала. Зараз буде мене виховувати.
— Мій брат чудово дає раду.
Вона нічого не каже, забирає в мене тарілку й кладе в раковину.
— А посуд мити вмієш?
— Ну… вмію, звісно.
Я не зізнаюся, що ніколи не мию посуд, бо ще вирішить, що я невихована.
— То помий, що в раковині, а я трохи приберу.
Вона справді хазяйнує. Цікаво, що сказав би Фелікс, якби це побачив. Я в дурній ситуації, бо якось не можу їй сказати вимітатися. Іду мити посуд, нічого не вдієш. За спиною чути, як вона порядкує, знову наспівуючи. Я звідкись знаю цю пісню, здається, колись по радіо чула.
— Що це за пісня? — я, не стримавшись, обертаюся від раковини.
— Це Емі Вайнгауз. На жаль, вона вже померла. Але в неї був чудовий голос. А ти любиш музику?
— Ну… загалом, так.
— А що ти слухаєш?
Почуваюся, як на допиті. Вона зачепила моє болюче місце, бо я насправді не дуже знаю, що слухати.
— Колись мені подобалася «Віолетта»[2]… Але це вже немодно.
— Як приберемо, покажу тобі гарну музику на Ютубі, хочеш?
Звісно, хочу. І вже навіть веселіше мию посуд.
Коли я закінчую, вся кухня аж сяє, Опта підмела й усе поскладала. Не знаю, як вона встигла так швидко все зробити. Зрозуміло, що собою Опта дуже задоволена.
— А тепер уроки. Тобі щось задали?
— Так, але ми мали слухати музику.
Опта вагається.
— Гаразд. Півгодини Ютубу, а тоді ти берешся до справ. Ага, і перш ніж ми сядемо за комп, візьми аркуш і напиши всі номери телефонів своїх найближчих подруг. Щоб твій брат не хвилювався.
Не знаю, я справді не знаю, як вона це робить, але коли щось каже, людина навіть заперечити не може. А найгірше те, що на неї навіть сердитися не виходить, бо вона хороша. З Феліксом інакше, бо він лише кричить, а ця…
Потім ми сідаємо до комп’ютера, і вона показує мені свої улюблені пісні.
— Обожнюю Ютуб, — каже Опта. — Коли я шукаю якусь пісню, поруч показує різні інші. Й іноді я натискаю, навіть якщо незнайоме. А потім знову, так я знаходжу нових виконавців. Це така подорож у невідоме.
Я показую їй своїх улюблених відеоблогерів.
Приходить Фелікс.
— Бабусі краще, — повідомляє з порога, а потім очі в нього стають, як блюдця, коли він бачить, який порядок ми навели.
— Ти не мусила…
— Не мусила, але мені хотілося. Людина постійно має щось робити, приносити користь, від сидіння на дупі нічого хорошого не буває. Зрештою, Віка допомагала, помила посуд.
— А Опта зробила мені яєчню, — докидаю.
Мій брат вражено мовчить.
— А тепер хороші новини, — до нього врешті повертається дар мови. — Отже, бабусі краще, температура впала, лікарі налаштовані оптимістично. Вона зраділа журналові, а окрім того сказала, що нагорі є якісь гроші, щоб ми брали, якщо нам не вистачатиме.
— От бачиш? Одна проблема вирішилась, — каже Опта. — Я казала не перейматися занадто, багато питань самі вирішуються, усесвіт нам допомагає. Добре, мені вже час іти, бо майже сьома, мої хвилюватимуться.
І зникає.
А я розумію, що вона мені сподобалася.
Опта
Насправді, я не мушу йти. Ні, не так: мушу, але не тому, що хтось там хвилюватиметься. Я написала татові есемес, що після школи зустрічаюся з подругою, цього достатньо. Мабуть, якби мене не було о десятій вечора, він би подзвонив, але доки не пізно, не заважатиме. Сам довго сидить на роботі. А я мушу вертатися, бо завтра контрольна з математики. От і все.
Вирішую принаймні повернутися пішки, це лише три зупинки звідси. Я мушу рухатися, бо справді вже, як пончик. Це ніби й непогано до певного моменту, тим більше, що мені не хочеться бути страшенно худою, але стає несмішно, коли не влазиш у штани.
Йду Пулавською, минаю крамнички й кафешки. Тут є сумермаркет, кілька секондів. Мені кортить зайти, але ні, маю із собою половину кишенькових на місяць, тож є великий ризик щось купити. Я доходжу до фітнес-клубу. Колись тут був кінотеатр «Silver Screen», а за часів ПНР — «Москва». Що ж, тепер можна хіба пострибати. В околицях залишився лише кінотеатр «Ілюзіон», мама водила мене туди іноді на такі старі фільми, на яких смієшся від початку до кінця хоча б із того, як ті люди виглядають і як убрані.
Я сумую за цим. Відколи мама померла, я рідко ходжу до кіно. Є ще одне місце на Пулавській, що асоціюється мені з мамою, це кафе з морозивом, яке там продають, здається, все життя. Я не можу пройти повз, щоб не купити хоч одну кульку, тож заходжу всередину й від думки про морозиво, яке я обожнюю, у мене тече слинка. От лише не можу вирішити, халва чи білий шоколад? День теплий, і на терасі багато людей, вони насолоджуються останніми погідними днями. На календарі вже осінь, але всесвіт чхав на календарі.