— Може, всі воліли слухати в оригіналі. Не забувай, що тоді було модно вчити англійську.
— Звичайно. Я розумію, про що вони співають, але не про це мова. Ти знаєш російських бардів, наприклад: Висоцького, Окуджаву?
— Чув…
Ох, здається, я знаю, чим займатимуся наступні кілька тижнів. Розширенням горизонтів. Чорт, ця дівчина мене вразила.
— Ну, бо колись усі знали російську, і все-таки є чудові польські переклади цих пісень, і їх часто виконували польською. Як і Коєна… Але не Леннона. Зайди на Ютуб і подивися, що народ робить із піснями «Бітлз». Серйозно, кара небесна мала б на них упасти. Хоч іноді можна натрапити на щось цікаве, але переважно від цього вуха в’януть.
— Може, немає гарних перекладів…
— Це теж. Але це залежить від пісень. Деякі перекладав Станіслав Бараньчак, і вони чудові, не завжди дослівні, але вражають. Тільки не завжди співаються. Іноді я їх трохи змінюю, щоб був кращий ритм. А деякі перекладаю сама.
— Що ти співала, коли я прийшов?
— «Eleanor Rigby» Пола Мак-Картні. Знаєш?
Хитаю головою.
— Боюсь, що моє знання «Бітлз» обмежується «Yesterday»..
— Ця моя улюблена. Насправді, це переклад Бараньчака, лише трошки змінений.
— Заспіваєш мені?
— Це буде нелегко, але нехай. Якщо я хочу зіграти це на конкурсі, то мушу трошки порепетирувати перед публікою, правда?
Опта починає грати.
І виглядає це так: я знаю, що вона грає не дуже добре. Перебирає медіатором, якось їй виходить, це не бозна-які складні акорди. Два нараз даються їй важко. Але це все неважливо, бо вона просто геніальна. Або ця пісня геніальна. Не знаю, але пожадливо слухаю.
Лунає остання нота й Опта вичікувально дивиться на мене. А мені забракло слів.
— Це було… неймовірно. Ти…
— У мене там проблема з мінорним секстакордом і потім з тим наступним… Але я обожнюю цю пісню.
— Це найкраща пісня про самотність, яку я чув.
— Справді? — здається, їй приємно.
— Чекай.
Мушу врешті наважитись. Сідаю за піаніно.
— Ти граєш на піаніно?
— Вже ні… Але я б міг… Побачимо.
Пам, пам. Пам, пам — намагаюся підібрати мелодію. На щастя, пісня нескладна. В інтернеті точно є ноти, я міг би вивчити її.
— Заграй початок, — кажу й намагаюся їй акомпонувати.
Варто, справді варто було ходити до музичної школи, щоб пережити цю мить. Майже виходить, але раптом чуємо стукіт у двері. Це сторож. Каже, що нам треба йти. Зиркаю на телефон. Мало того, що вже майже дев’ята, то в мене ще й шість пропущених викликів! Віка!
Дзвоню.
— Ну, де ти зник? — чую в слухавці.
— Я був на зборах, вони трохи затягнулися, — як так далі піде, брехня стане моїм другим я. — Усе гаразд?
— Не зовсім, — каже Віка, а я відчуваю, як мене пронизає холодом. Мабуть, щось із бабусею.
— Я голодна, а нічого немає. І бабуся… упісялася в памперс і мені довелося його викидати.
— Як вона почувається?
— Каже, що добре, але повертайся вже!
Схоже, Віка справді перелякана. Загалом, вона ще дитина, для неї це все непросто.
— Буду за півгодини.
— Так довго?
— Так, мені ще дійти треба.
Від школи йти десять хвилин, але не скажу ж я їй, що мені ще Опту потрібно провести. Адже я мушу її провести.