Приходжу, кажу бабусі, щоб вона не переймалася через пісяння, готую їй обід, повертається Віка, їй за інерцією теж готую їсти, так само автоматично мию посуд.
— У тебе забагато обов’язків, — каже бабуся.
— Я звик.
І я це кажу не просто так. Схоже, я справді звик. А загалом, попри все, що я на собі тягну, почуваюся, наче в мене виросли крила. Знаю, що це завдяки Опті мені хочеться жити. Життя набуло сенсу. І раптом я розумію, що тобі може бути найважче у світі, але якщо маєш когось… то й так варто. І на цих крилах я ще виношу сміття, а тоді зачиняюся в кімнаті із синтезатором.
І бачу на Фейсбуці повідомлення. Від Опти.
«Феліксе, Socorro![5] У мене таке завдання. Пан Генрик сплачує за котрактні послуги мобільного зв’язку 182,80 злотих щомісяця. Ця сума включає 14 % податку ПДВ. Обчисли, скільки б коштував контракт, якби податок знизився до 3 %. Я порахувала, але в мене вийшло понад 200, це ж неможливо, якщо податок знижується?»
Всміхаюся подумки.
«Ну, радше неможливо. Окрім того, нащо він сплачує такий дорогий пакет? Є ж дешевший».
«Справді, — пише Опта. — Я сплачую півсотні. Ну, не я, тато. І в мене безліміт. Але математику я від цього краще не знаю».
«Але завдяки цьому ти можеш подзвонити і я все тобі поясню».
Дзвонить. І я готовий рвати волосся на голові. Бо вона нічого не розуміє. Мабуть, із мене був би поганий учитель, бо я дуже нервую. Може, це питання телефону. Я взагалі не дуже люблю говорити телефоном, мені краще особисто.
— Може, прийдеш? — питаю. Щоправда, одразу думка, що це не надто хороша ідея, бо в хаті запах сечі й узагалі… — Або я зайду до тебе?
— А бабуся?
— Чекай, зараз спитаю, як вона почувається. Вона вже цілком на ногах, окрім того, що пісяє в памперс…
Я кажу правду. Бабуся почала сама вставати до туалету й уже помітно зміцніла.
— Зрештою, вона й так лишається сама, коли я йду до школи. Я нагодував її і вже навіть усе прибирав.
— Хороший хлопчик, — хихоче Опта.
Ох, як мені не вистачає цієї усмішки. Я зроблю що-завгодно, аби хоч на мить її побачити. Йду до вітальні.
— Бабусю, — кажу. — А якби я вийшов десь на годинку… Ну, може, півтори?
— Звичайно, а куди?
— До подруги. У неї проблеми з математикою. І якось мені не виходить пояснити їй по телефону.
— Та йди, чом би й ні. Я залишуся з Вікою.
— Або Віка з тобою, — жартую.
«Або ви обидві лишитеся кожна сама із собою», — думаю, але вже нічого не кажу. Це найвірогідніше, бо Віка загалом весь час просиджує у своїй кімнаті. Відсторонюється. А бабуся самодостатня. Звичайно, коли я є, то намагаюся нею займатися, але коли мене немає, теж не страшно. Вона дає раду. Їсть рисові хлібці, запиває водою й не нарікає, на відміну від Віки, яка жаліється на всіх і все.
Цікаво, як живе Опта. Хоч її котів побачу. Ну, і тата. Опта сказала, що його дівчина саме виїхала, тож і в них ситуація так собі. Сідаю в трамвай на Дворковій і їду до площі Унії, вона живе десь тут біля самісінької Пулавської.
Дзвоню у двері, Опта відчиняє й за нею стрибає щось біле, напевно, той дикіший кіт. Вона запрошує мене ввійти й знайомить нас:
— Це Болек, це Льолек. І мій тато, зовсім забула.
Її тато всміхається, я теж. Нерішуче підхожу й простягаю йому руку, хоч не зовсім упевнений, чи це я повинен, чи він. Забув. Попри зовнішність, з етикетом у мене проблеми.
— Я Фелікс, — кажу. — Маслянка.
— Адам Міхальський.
— То ми, тату, підемо до мене, — Опта переймає керування на себе. Я бачу, що дівчина почервоніла, цікаво, чому вона так рознервувалася. Мені хочеться торкнутися її щоки, але, звісно, я цього не роблю. Я б хотів ще раз обійняти її так, як тоді, але це теж… має, мабуть, бути якийсь особливий настрій, а я зовсім не знаю, як його створити. Поки я сідаю біля Опти, це теж приємно, стіл у неї невеликий, тож мені доводиться присунутись ближче. І починаю пояснювати, хоч зовсім не можу зосередитись.
— Що таке процент? — питаюся.
— Ну, як це — що? Процент — це процент. Інакше його, здається, не можна назвати?
— Ну, ні. Знаєш, що означає це слово?
— Поняття не маю.
— Per Cent. На сто. Тобто, дванадцять процентів ПДВ — це не одна дванадцята, а дванадцять від ста. Тобто?
Опта зітхає.
— Ну, дванадцять сотих.
— Власне. А не одна дванадцята.
— А це не те саме?
— Ну, на жаль, ні.
Я справді дратуюся. Мені здається, що під час роздавання генів вона не отримала жодного математичного.