— Фелікс Опті теж з математики допомагав.
— А ти все звідки знаєш, нишпорко?! — мій брат справді розсердився.
— То як? Ти посварився із цією своєю подругою? — бабуся не може стримати цікавості.
— Не посварився.
— То чого такий сумний? Сумуєш за мамою?
— Ні, — відповідає він, не замислюючись.
А бабуся довго на нього дивиться, наче сканує.
— Ти просто сумуєш за Оптою.
— Лишіть мене в спокої, відчепіться.
— Чому ти не запросиш її на побачення? — питаю.
— На побачення?
— Ну, кудись не запросиш. Вона ж хороша.
Бо це правда. Навіть я мушу визнати, що ця Опта — симпатична. Насправді, я й сама трохи за нею скучила.
— Так, — погоджується бабуся. — Якщо дівчина важлива для тебе, ти повинен покликати її на побачення. Я можу виділити… якусь фінансову допомогу.
— Просто подзвони їй, — кажу, мій брат зникає у своїй кімнаті. Вигляд у нього переляканий.
— Гарна порада, — бабуся схвально киває головою. — Але в тебе ще немає хлопця, еге ж?
— Ну, що ти! — обурено пирхаю у відповідь. У жодної дівчини в моєму класі ще немає хлопця, принаймні мені про це нічого не відомо.
Фелікс
Ну, то я йду. Дзвонити.
Замикаюся в кімнаті, мені страшно. А якщо вона з мене насміється?
Пишу на листочку: «Будь рішучим».
Куди її запросити? Може, на прогулянку до Лазенок? Нічого іншого не спадає мені на думку. Або в кіно? Ні, може, краще на прогулянку. Або запитаю, чого б їй хотілося. Підкреслюю «Будь рішучим» червоною ручкою. І дописую: «Будь сміливішим».
Дзвоню.
— Привіт, — кажу.
— Привіт, — каже вона.
— Що робиш? — питаю.
— Нічого. Кіно вдома з татом дивлюся. Ми збиралися йти до кінотеатру, але нічого цікавого не показують.
— Ага, — я ковтаю слину. — А завтра ти що робиш?
— Нічого особливого.
Тиша.
— Бо я тут подумав… Може, ти б хотіла кудись піти? Наприклад, у кіно? Або погуляти?
Здається, я зараз знепритомнію. Чому все так складно? Адже це мало б бути нормально. Ми в полоні культурних контекстів. Я читав про це колись в одній книжці. Тобто таке питання означає, що хлопець упадає за дівчиною. Так питання — як освідчення.
— Із задоволенням, — відповідає Опта. А я ледь не підстрибую з радощів.
І ми домовляємося про прогулянку в Лазенках,[6] бо в кіно й справді нічого цікавого. А Лазенки в нас поруч. Щойно вона кладе слухавку, я вбиваю в Гугл «Лазенки», щоб пригадати, що там взагалі є, і принагідно справити враження якимись знаннями, бо навряд я можу причарувати її зовнішністю. Не те, щоб я не був у Лазенках — звичайно ж, був, і не раз, але саме гуляння нічого не дає, натомість від друга Гугла можна багато чого дізнатися. Так чи сяк, я не можу дочекатися.
— І що? — питаються обидві, бабуся й Віка, раптом об’єднані своєю цікавістю.
— Усе добре, — відповідаю з усмішкою.
Бабуся виймає півсотні з кишені піжами. По ходу цікаво — вона тримає в піжамі нички!!!
— Запроси її на каву чи морозиво…
Опта
Я стрибаю від радості й тато це помічає і, звісно, у нього виникають підозри. Це така проблема з батьками-одинаками — вони звертають забагато уваги на тебе. Я переконана, що якби він був з Мартою, напевно так би не цікавився моїм життям. Але вирішую не приховувати хороших новин.
— Тату! Фелікс запросив мене на побачення! Ми домовилися погуляти в Лазейках, це ж, наче побачення, так?
— Ніби так, — усміхається він.
— А розкажи про своє перше побачення з мамою.
Я вже знаю цю історію, але люблю її слухати. І ось вона звучить знову. Мені ніколи не набридає.
— Коли я познайомився із твоєю мамою, ми обоє були студентами.
— Журналістики.
— Так, однокурсники. Вона дуже мені подобалась і часом ми перетиналися випадково, в їдальні, і навіть на заняттях, хоч вона й училася в іншій групі. Але лекції в нас були спільні. Тоді не було мобільних… Вона мешкала в гуртожитку, з міським транспортом було скрутно, не те, що зараз. І я так її підстерігав… Ну, знаєш, іноді навіть чекав на вулиці, бо знав, що пари в неї закінчуються й зустрічав її нібито випадково.
— Угу.
Обожнюю слухати про ті часи без мобільних. Це так романтично, адже все було дуже складно! У них навіть Фейсбука не було!
— Ну, і я ходив так за нею кілька місяців, — продовжує тато, — аж нарешті наважився. І запитав… чи вона б хотіла піти погуляти зі мною. Я теж їй подобався, тож вона погодилась. Не знаю, мабуть, мені було так гаряче від того кохання, і я зовсім не подумав, що прогулянка — не найкраща ідея, коли за вікном мінус двадцять. Був лютий.