— Давайте я допоможу, — пропоную.
— Не треба, — бурчить вона у відповідь, а я лишаюся із роззявленим ротом.
Іноді з людьми буває важко, це точно. Мама вважала, що я наївна, бо думаю, наче всі вони хороші й потребують допомоги. Що я надто велика ідеалістка в наші дні. Я не вживаю слів «хороший» чи «поганий». Бо мені здається, що кожна людина є мішанкою обох цих елементів, немає навіть сенсу замислюватися, який із них переважає. Як на мене, люди поділяються на легких і важких.
Наприклад, Марта — важка. І мені важко її полюбити. Але я вірю, що вона має хороші риси, про які я не знаю, адже тато закохався в неї. Може, йому вона показує інше своє обличчя… Натомість цей хлопець, Фелікс, — із легких. Він мені одразу сподобався. Цікаво, з якого він класу — точно, не з першого,[1] бо я б побачила його на нашій святковій лінійці.
Коли я повертаюся, тато з Мартою сидять за столом і п’ють вино.
— Як справи на роботі, тату? — питаюся.
Тато працює в рекламному агентстві. Розробляє рекламні кампанії відомих брендів. І саме на роботі він спочатку познайомився з Беатою, через рік після маминої смерті, потім з Анжелікою, а тепер — із Мартою. Кожна удвічі чи тричі молодша за нього. І всі хотіли б увійти до світу шоу-бізнесу, стати моделями чи акторками. Марта прийшла на кастинг для реклами шампуню. Волосся в неї й справді бомбезне, натуральний блонд, і таке гладке й блискуче, що мені й мріяти про таке годі.
— Нормально, — каже тато. — Їстимеш щось?
— Їй не варто стільки їсти, — встрягає Марта.
Однією з рис важких людей може бути звертання до тебе в третій особі.
— Їстиму, — відповідаю я з усмішкою. — Я не планую стати моделлю, — пояснюю спокійно. — 3 моєю фігурою й природною схильністю до повноти це було б складно. Я ніколи не виглядатиму, як ти. І я страшенно голодна.
Я кашляю. Треба запшикатись.
— У неї випадково немає алергії на котів? Адасю, тобі потрібно обстежити її.
Погано. Звичайно ж, у мене алергія на котів, бо в хаті я задихаюся сильніше, ніж на вулиці. Але що з того? Я не віддам Болека і Льолека!
Болека мені мама подарувала на день народження, за рік перед смертю. Вона загинула в автокатастрофі, їхала провідати мене в літньому таборі, і якийсь зустрічний водій різко вилетів на її смугу. Він теж загинув, їдучи на великій швидкості. У його крові було скількись-там проміле. Мені важко спокійно думати про це, але я знаю одне: мама не страждала. Лікарі швидкої сказали татові, що вона загинула миттєво. Це не надто втішає, але, може, так краще, ніж якби вона, наприклад, захворіла на рак і мучилася б місяцями.
Найсумніше мені через те, що я не мала змоги попрощатися з нею. З іншого боку, завдяки цьому мені здається, що вона постійно поруч. Я часто розмовляю з нею, коли ніхто не чує. А іноді в мене навіть виникає враження, що якась її частина лишилася в котячому обличчі Болека. Бо мама теж була таким філософом, як цей кіт. Спокійна, завжди лагідна, терпляче слухала, що їй кажуть, навіть коли я молола якісь дурниці.
Я не маю претензій до тата, що вже через рік він познайомився з дівчиною, я розумію, що йому було самотньо. Але, з іншого боку, ці дівчата так відрізняються від мами, що я аж замислююсь іноді, чи він узагалі любив її, настільки вони відмінні. Я намагаюся про це не думати, і дивитися на ситуацію позитивно. Може, тато все ж щасливіший, що в нього хтось є? Окрім того, є один плюс: якби не Беата, його перша дівчина після мами, у нас не було б Льолека. Бо Льолека я знайшла. Хтось кинув мале кошеня в нас біля смітника. Він був шалено нещасний, голодний і зневоднений. Сидів і чекав, доки його пожаліють. А я вийшла зі сміттям і повернулася з котом. І тоді Беата заступилася за мене з Льолеком. Може, вона хотіла піддобритися, а може, просто любила котів — важко сказати, бо я не встигла добре з нею познайомитися, вона дуже швидко зникла з нашого життя. Зате Льолек лишився. Тато його полюбив, навіть більше за Болека, і спочатку його веселило, що той так скаче по меблях.
На жаль, нові дівчата не поділяли нашого захвату, і тато зараз поводиться, наче Льолека не любить. Бідний тато, він ніколи не вмів відстоювати власні переконання. Він просто дуже боїться, що хтось перестане його сприймати. І мова тут не лише про кота.
Беата, наприклад, терпіти не могла телебачення, тож тато припинив дивитися футбол, хоч колись це обожнював. Телевізор він умикав тихцем, коли її не було, і занепокоєно дивився на годинник: він вимикав телевізор за п’ять хвилин до її приходу, навіть посеред матчу. Натомість Анжеліка любила вечірки, які тато ненавидів, але ходив з нею, щоб мати святий спокій, і страждав. А от, Марта — вегетаріанка, і тато при ній не їсть м’яса. Але коли її немає вдома, він їсть, і це дуже дивно. Мені шкода тата, бо він так сильно хоче, щоб якась із жінок його покохала.