— Ну то й ходімо до Анхеліки Мерседес, братику, — запропонував Мавпа. — Вона й тепер королева кухарок. Хіба ти забув про неї?
— Краще в Катакаос, братику, — мовив Хосе. — До «Затонулого воза», там дають найкраще кларіто[11], в житті такого не пив.
— Літума приїхав, і вам уже весело, — сказав Хосефіно. — Немовби вже випили на радощах.
— Крім усього, непереможний, він ще й наш двоюрідний брат, — докинув Мавпа. — Завжди приємно зустріти когось із рідні.
— Спочатку треба його куди-небудь повести, — сказав Хосефіно. — Напоїти і лише потім розповісти, що і як…
— Але постривай, Хосефіно, — урвав його Мавпа. — Ми не закінчили розповіді.
— Завтра підемо до доньї Анхеліки, — мовив Літума. — Або до Катакаосу, як хочете. Але сьогодні я вже знаю, де ми обмиємо моє повернення, і заради мене мусите пристати на це.
— Куди він, чорт забирай, хоче йти? — спитав Хосефіно. — До «Королеви»? До «Трьох зірок»?
— До нашої Чунги, Чунгіти, — сказав Літума.
— Куди там, — заперечив Мавпа. — У Зелений Дім, ні більше, ні менше. Ось так, непереможний.
— Ти саме втілення диявола, — сказала мати Анхеліка й схилилася над Боніфацією, що розпростерлася на підлозі, як темне, зацьковане звірятко. — Невдячна, бездушна.
— Нема нічого гірше невдячності, Боніфаціє, — промовила ігуменя. — Навіть звірі спроможні бути вдячними. Бачила мавпочок, коли їм дають банани?
Обличчя, руки, накидки черниць, здавалося, світились у напівмороці комірчини. Боніфація лежала так само без руху.
— Колись ти зрозумієш, що накоїла, і розкаєшся, — сказала мати Анхеліка. — А якщо ні, то втрапиш до пекла, негідне дівчисько.
Вихованки сплять у довгій, вузькій, мов тунель, кімнаті; в голих стінах пробито три вікна, які виходять на Ньєву, єдині двері ведуть на широке подвір’я місії. На підлозі, притулені до стін, лежать малі складані койки; вихованки складають їх, коли встають, а ввечері розкладають. Боніфація спить на дерев’яному ліжку, по той бік дверей, у комірчині, яка ніби вклинюється між спальнею вихованок і подвір’ям. Над ліжком висить розп’яття, а поруч стоїть скриня. Келії черниць містяться на протилежному подвір’ї, в резиденції: білому будинку з двоскатним дахом і дерев’яною балюстрадою. Біля резиденції — їдальня і класна кімната, де вихованки вчаться розмовляти по-іспанському, читати по складах, рахувати, шити і гаптувати. Уроки закону божого й моралі відбуваються у каплиці. В кутку подвір’я є приміщення, схоже на клуню, що по сусідству з садом місії; високий червоний комин стримить з-поміж лісових гілок, які визирають з-за стіни: це кухня.
— Ти була ще ось такою, але вже й тоді можна було передбачити, що з тебе виросте, — ігуменя опустила руку на півметра від підлоги. — Ти знаєш про що я кажу, правда?
Боніфація повернулася на бік, підвела голову і втупилась у руку ігумені. Лемент папуг у саду долинав аж до її комірчини. Надворі темніло, крізь вікно невиразно виднілися переплутані гілки дерев. Боніфація сперлася ліктями на підлогу:
— Ні, не знаю, матусю.
— Того всього, що ми для тебе зробили, також не знаєш, правда? — вибухнула мати Анхеліка, яка ходила взад-уперед зі стиснутими кулачками. — Не знаєш, чим ти була, коли ми тебе підібрали, га?
— Звідки мені знати, — прошепотіла Боніфація. — Я була дуже мала і не пам’ятаю.
— Зверніть увагу, мати, який солодкий в неї голосок, — вигукнула мати Анхеліка. — Думаєш мене обдурити? Гадаєш, що я тебе не знаю? І хто дозволив тобі говорити «матусю»?
Після вечірньої молитви сестри йдуть до їдальні, а вихованки на чолі з Боніфацією прямують до спальні. Стелять койки і, коли вже лежать, Боніфація гасить каганці, замикає двері на ключ, вклякає навколішки під розп’яттям, молиться і теж вкладається спати…
— Ти бігала по саду, греблася в землі і, як тільки знаходила якогось хробака, то пхала собі до рота, — сказала ігуменя. — Увесь час хворіла, а хто тебе лікував і доглядав? Теж не пам’ятаєш?
— І була гола! — вигукнула матір Анхеліка. — Я сама з власного бажання, шила тобі сукенки, але ти їх здирала з себе і показувала усім довкола свій сором, а тобі вже було, мабуть, таки більше, ніж десять років. Лихі інстинкти сиділи в тобі, дияволице, лише паскудства тобі подобались.
Закінчився сезон дощів, присмерк западав дуже швидко: вдалині, за мішаниною гілок і листя в вікні, небо було скупченням тьмяних обрисів та іскор. Ігуменя поважно сиділа на мішку з зерном, мати Анхеліка ходила туди-сюди, вимахуючи кулачком, і коли в неї засукувався рукав сутани, то з’являлася рука: тонка біла змійка.