Човен з солдатами припливає десь опівдні, вони хочуть причалити носом, а не боком, як підказує здоровий глузд; вода кружляє човен, відносить від берега, — тримайтеся, Адріан Ньєвес зараз допоможе вам. Він стрибає у воду, хапає весло, притягує човен до берега, а солдати, ні дякуючи, ні про що не питаючи, накидають на нього аркан, зв’язують і, покинувши, біжать до селища. Надто пізно, майже всі мали досить часу, щоб утекти в ліс. Солдати хапають лише кількох, а коли допливають до гарнізону Борха, капітан Кірога злоститься: як це їм спало на думку привезти каліку? — і до Вілана: забирайся звідсіля, клишоногий, ти не годен до війська. Навчання починається наступного дня: будять їх удосвіта, стрижуть, дають їм штани, сорочки кольору хакі та грубі черевики, які натирають ноги. Згодом капітан Кірога говорить їм про батьківщину і ділить на групи. Адріана Ньєвеса і одинадцять чоловік веде за собою якийсь капрал і муштрує: струнко, віддати честь, кроком руш, лягай, вставай, увага, чорт забирай, вільно, чорт забирай. І так день у день, і нема змоги втекти, їх пильнують ретельно, з усіх боків сипляться копняки, а капітан Кірога: кожен дезертир врешті попадається, і відтоді термін служби подвоюється. Одного ранку приходить капрал Роберто Дельгадо: де тут рекрут, який є лоцманом, крок уперед, — а Адріан Ньєвес: я, мій капрале, я лоцман. І капрал: ти добре знаєш річку вгору по течії? А він: як свої п'ять пальців, мій капрале, і вгору по течії, і так само вниз по течії. Ага, ну тоді приготуйся, бо вирушаємо до Багуа. А він сам до себе: надійшла хвилина, Адріане Ньєвес, зараз або ніколи. Вирушають на човні наступного дня вранці — вони з капралом і служник, агварун з гарнізону. Річка розлилася, вони пливуть неквапом, уникаючи мілин, водоростей, корчів, які трапляються їм назустріч, подібні до обрубаних людських кінцівок. Капрал Роберто Дельгадо задоволений з подорожі, балакає та й балакає, — прибув один лейтенант з побережжя, який хотів подивитися пороги, йому пояснюють: це небезпечно, пане лейтенант, великі дощі були. Але він наполіг, ну попливли, човен перекинувся, і всі потонули, а я врятувався, бо вдав, що в мене малярійна лихоманка, аби не пливти з ними, — балакає та й балакає. Служник ані пари з вуст, і тут Адріан Ньєвес: пане капрал, а чи капітан Кірога справді з сельви? Та де там, десь місяці зо два тому, коли ми їхали у службових справах через Сантьяго, москіти так покусали капітану ноги, що вони аж спухли. Червоні були, в прищах, він тримав їх у воді, а я йому: остерігайтесь якумам[13], остерігайтеся, бо залишитесь калікою, мій капітане, ці удави з’являються непомітно, витягують голову і одним духом заковтують цілу ногу. А капітан: нехай припливають, смачного. Та гарячка відбила в нього бажання жити, лише вода його заспокоювала, — чорт забирай, от клята доля, лайно, а не доля. А капрал: ноги у вас кривавлять, мій капітане, кров притягує піраній[14], вони можуть пообгризати вам ноги. Але капітан Кірога оскаженів: туди твою матір, досить уже мене залякувати, — а капрала аж нудило при вигляді тих ніг: товсті, всипані струпами, які при найменшому дотику гілочки лускали, і з них витікав білий гній. І тоді Адріан Ньєвес: тому піраньї і не з’являються, мій капрале, що чують отруту. Служник на носі весь час мовчить, міряючи веслом глибину. Двома днями пізніше вони допливають до Уракуси: жодного агваруна, всі заховалися в лісі. Забрали з собою навіть собак, оце так обережність! Капрал Роберто Дельгадо стоїть посеред галявини з роззявленим ротом і кричить: уракуси, уракуси, — а зуби в нього, як у коня, міцні й білі, — що це ви поховалися, як боягузи, — промені призахідного сонця розбиваються об його зуби на блакитні промінці, — таж ідіть сюди, боягузи, повертайтесь. Але служник: вони не сміливці, мій капрале, вони християн злякалися, — а капрал: розійдіться по хижах і зберіть у клунок все, що там знайдеться їстівного, одяг або щось на продаж, та мерщій, не баріться. І Адріан Ньєвес: я не радив би вам робити цього, мій капрале. Напевно, уракуси дивляться на нас, і коли ми почнемо красти, то кинуться на нас, а нас лише троє. Але капрал не хоче нічиїх порад, — заткни пельку, чи питали тебе про щось? — а коли уракуси кинуться на нас, то я з ними впораюся і без пістолета, самим кулаком, — і, сівши на землю та схрестивши ноги, закурює цигарку. Вони ідуть до хиж, повертаються назад, а капрал Роберто Дельгадо спокійно спить, цигарка дотліває на землі, оточена зацікавленими мурашками. Адріан Ньєвес і служник їдять юкку, рибу, курять. Прокинувшись, капрал підсідає до них, відсьорбує з фляжки. Потім перетрушує клунок: шкіра алігатора, — непотріб, — намиста з мушлів, — нічого іншого нема? — тарілки, браслети, — а те, що він обіцяв капітанові? — обручі для ніг, щось на зразок діадем, — і жодної краплі живиці проти комах? — кошик, гарбуз, повний горілки, — загалом, сміття. Він копирсає клунок ногою і питає, чи вони не бачили тут кого-небудь, доки він спав. Ні, мій капрале, нікого. Служник гадає, що уракуси десь поблизу, і вказує пальцем на гущавину, але капралу наплювати: переночуємо в Уракусі й завтра вранці рушимо далі. Все ще бурмочучи собі під ніс, — що то за звичай ховатися від нас, мовби ми зачумлені, — встає, мочиться, знімає з себе гетри і йде до хижки, усі йдуть за ним. Вже не так жарко, ніч вогка, галаслива, легкий подих вітру доносить виразний запах гнилих квітів, а служник: їдьмо звідси, мій капрале, паскудне місце, небезпечне, не подобається мені тут, — а Адріан Ньєвес знизує плечима: кому ж тут подобається, але не мордуйся, капрал тебе не чує, він уже спить.