Вона стоїть босоніж, у неї світле, розпущене волосся, її постать вимальовується на тлі величезного дерева, під розгалуженою кроною, яка виблискує листям, наче полум’ям. Стовбур вкритий безліччю шерхлих лусок, непроникною корою попелястого кольору; на погляд християн, під цією корою є лише міцна, щільна деревина, але погани вірять, що там осередок злих духів.
— Ви також боїтесь лупуни[21], хазяїне? — спитала Лаліта. — Не сподівалась від вас цього.
Дивиться на нього насмішкувато, сміється, закидаючи назад голову: довге волосся спадає на її засмаглі плечі, ноги блищать, зволожені росистою папороттю; вони темніші, аніж руки.
— І намисто, і панчохи, крихітко, — мовив Хуліо Реатегі. — І сумочку. Все, що попросиш.
— А ти що робив у той час? — спитав Акіліно. — Зрештою вона була твоєю приятелькою. Невже ти не ревнував?
— Я думав лише про поліцію, — відповів Фусія. — Лаліта його з розуму зводила, старий; коли він озивався до неї, то аж голос у нього тремтів.
— Щоб сеньйор Хуліо Реатегі пускав слину через якесь дівчисько! — вигукнув Акіліно. — Через Лаліту! Ніяк мені не віриться, Фусіє. Ніколи вона мені про це не розповідала, а я ж був, можна сказати, її сповідником, такою собі хустинкою для витирання сліз.
— Ну й майстрині оті старі баби з племені бора! — мовив Реатегі. — Знають секрет приготування барвників. Поглянь, які виразні — червоний і чорний. А цьому покривалу вже років з двадцять, якщо не більше. Ну, крихітко, приміряй, подивлюсь, як тобі пасує.
— А чому це він хотів, щоб Лаліта накинула на себе те покривало? — поцікавився Акіліно. — Подумай, Фусіє! Тільки не розумію, як ти при цьому лишався спокійний. Усякий інший вже давно б витягнув ножа.
— Той сучий син лежав у гамаку, а вона стояла біля вікна, — сказав Фусія. — Я слухав усе, що він плів, і конав зо сміху.
— А чому ти зараз не смієшся? — спитав Акіліно. — Чому так ненавидиш Лаліту?
— Це не одне й те саме, — відповів Фусія. — Цього разу все було без мого дозволу, крадькома.
— Нехай вам це навіть не сниться, хазяїне, — сказала Лаліта. — Навіть коли б ви благали і плакали.
Але вона накидає на себе покривало, і деренчливий вентилятор, який працює, коли гамак гойдається, видає уривчасті звуки, щось на зразок нервового затинання. Лаліта, загорнута в чорно-червоне покривало, стоїть нерухомо. Металева сітка у вікні аж мигтить від бузкових, зелених, жовтих цяток, а віддалік між будинком і лісом видно молоді, напевне, пахучі кущики кави.
— Ти схожа на маленьку гусінь у коконі, — сказав Хуліо Реатегі. — На одного з тих метеликів у вікні. Що тобі варто, Лаліто, виконай моє прохання, зніми його.
— Здуріти можна! — вигукнув Акіліно. — Спочатку, щоб одягла, потім, щоб зняла. Що за дивацтва у цього багатія!
— A тебе ніколи не мучила хіть, Акіліно? — спитав Фусія.
— Дам тобі, все, що захочеш, — мовив Хуліо Реатегі. — Проси, Лаліто, все, що завгодно, ходи сюди, до мене.
Покривало лежить тепер на землі, немов пелюстки вікторії регії, а з нього підіймається, наче водяна орхідея, струнке дівоче тіло, маленькі пружні груди, зухвало стирчать пипки, гострі, мов стріли. Крізь сорочку просвічує плаский живіт, міцні стегна.
— Я увійшов, удаючи, що нічого не бачу, — сказав Фусія. — Сміявся, щоб той сучий син не почував себе присоромленим. Він ураз підхопився з гамака, а Лаліта накинула на себе покривало.
— Тисячу солів за дівчину! Розважливі християни так не чинять, — здивувався Акіліно. — Це ж вартість двигуна, Фусіє.
— Вона варта десяти тисяч, — сказав Фусія. — Але я в скруті, сеньйор Хуліо знає аж надто добре, чому саме, і до того ж я не можу обтяжувати себе жінками. Хотів би поїхати вже сьогодні.
Проте в такий спосіб він не видурить у нього тисячу солів, чи не досить, що Хуліо Реатегі переховував його? Зрештою, Фусія сам знає, що справа з каучуком прогоріла, а при такому рівні води на обраних річках лісосплав цього року неможливий. І Фусія: ті дівчата з Лорето, сеньйоре Хуліо, вулкани, а не жінки, до білого розпікають. Прикро, що доводиться її залишити, бо Лаліта не лише гарненька — вона вміє готувати і має добре серце. То що, доне Хуліо, зважились?
— Тобі справді було прикро, що Лаліта залишилась в Учамалі з сеньйором Реатегі? — спитав Акіліно. — Чи так тільки казав?
— Чого мені було шкодувати, — відповів Фусія, — ніколи я не любив цієї шльондри.
— Не виходь з води, — мовив Хуліо Реатегі, — я купатимуся з тобою. Але не лишайся гола, бо ж можуть приплисти рибки канерос[22]. Одягни що-небудь, Лаліто, ні, постривай, ще ні.
21
Лупуна — розповсюджене в сельві басейну Амазонки величезне дерево, що сягає 60 метрів заввишки, а в діаметрі має до трьох метрів. Індіанці вірять, що стовбур цього дерева — вісь землі; що по його вітах можна дістатись до неба; що в ньому живуть духи й т. д.
22
Канерос — маленькі хижі рибки, завтовшки 3–4 мм, що живуть у водах Амазонки. Можуть проникнути в задній прохід людини чи тварини й пошкодити внутрішні органи.