Дон Ансельмо, хоч і поправив собі окуляри, але підсліпувато водив руками в повітрі, а коли натрапив на Літуму й Дикунку, почав по-батьківському лагідно їх поплескувати, — оце, люди добрі, мені до вподоби.
— Ніч зустрічей, любий дідуню, — мовив Літума. — Ви бачите, як гарно я себе поводжу. Налий склянки, Чунго, Чунгіто, і випий з нами.
Він спорожнив склянку одним духом і засопів. Його обличчя було мокре від слини і піни, що капали на брудні вилоги піджака.
— Ну й серце ж у тебе, братику! — вигукнув Мавпа. — Величезне, як сонце!
— «Душа, серце і життя», — сказав Літума. — Я хочу почути цей вальс. Доне Ансельмо, зробіть мені таку ласку.
— Так, власне, не слід забувати про оркестр, — нагадала Чунга. — Публіка уже протестує, вимагає вас.
— Облиш його, нехай трохи побуде з нами, Чунгіто, — пролунав голос Хосе, солодкий, аж липучий, і тремтливий. — Нехай цей великий артист вип’є з нами кілька скляночок.
Але дон Ансельмо, обмацуючи стіни й човгаючи ногами, вже подибав у куток, де сиділи музиканти. Літума знову пив, обіймаючи Дикунку і не дивлячись на неї.
— Заспіваймо гімн, — сказав Мавпа. — Серце в тебе, як сонце, братику!
Чунга також почала пити. Її байдужі, тьмяні, напівмертві очі дивилися на непереможних і Дикунку, на темну масу чоловіків і повій, які кружляли по залу поміж куп сміття, на пари, що підіймалися сходами, і на групки, розпорошені по кутках. Хосефіно, спершись ліктями на стойку бару, не пив; він дивився спідлоба на братів Леон, які цокалися склянками. Потім забриніли арфа й гітара, вдарив барабан і тарелі, пари стрепенулися. Очиці Літуми спалахнули від захвату.
— «Душа, серце і життя». Ах, ці вальси, повні спогадів. Ходімо танцювати, китаяночко.
Він потягнув Дикунку за собою, так само не дивлячись на неї, й вони загубились у натовпі тіл і тіней; брати Леон підспівували, відбиваючи ритм руками. Спокійний, холодний погляд Чунги тепер був прикутий до Хосефіно, немовби хотів заразити його своїми безмежними лінощами.
— Що за диво, Чунгіто, — здивувався Хосефіно. — Ти п’єш?!
— Але ж тобі й страшно, — зауважила Чунга, і за мить насмішкувата іскорка майнула в її погляді. — Ну й наполохався ж ти, непереможний.
— Нема чого боятися, — сказав Хосефіно. — Бачиш, як я дотримав слова, не було жодного скандалу.
— Не можеш подолати того страху, — неохоче засміялася Чунга. — В тебе навіть голос тремтить, Хосефіно.
Сержант, звісивши голі ноги, сидів на сходах караульного посту, а довкола все хвилювалося — лісисті узгір’я, капірони на площі Санта-Марія де Ньєва, навіть хатини під поривами теплого, з посвистом вітру ходили ходором. Містечко поринуло в непроникну темряву, жандарми хропли голяка під москітними сітками. Сержант курив цигарку й затягувався вже останній раз, коли раптом із-за очерету тихо виплив, винесений водами Ньєви, човен з куренем, що, як копиця, бовванів на кормі. Туману не було, і з посту видно було пристань, яскраво освітлену місяцем. Якась постать вистрибнула з човна, пробігла між приколів, зникла в темряві площі й за хвилину з’явилася знову, біля самого посту. І тоді сержант уже міг розпізнати обличчя Лаліти, її рішучу ходу, сильні руки, які рухалися в такт ході. Він підвівся трохи, почекав, поки вона дійде до сходів.
— Добрий вечір, сержанте, — привіталася Лаліта. — Як чудово, що ви не спите.
— Я на варті, сеньйоро, — мовив він. — Добрий вечір, і прошу мене пробачити.
— За те, що ви в трусах? — засміялася Лаліта. — Прошу, не переймайтеся цим, хіба ж дикуни не ходять зовсім голі?
— За такої спеки вони мають рацію. — Сержант сором’язливо притулився до поручнів. — Але ось москіти бенкетують, упиваються нашою кров’ю, у мене все тіло горить.
Лаліта стояла, трохи відкинувши голову назад, світло лампи біля входу падало на її вкрите прищиками обличчя, а розпущене волосся, яке куйовдив вітер, вкривало її плечі, немов пальмовий плащ із найтонших волокон ягуа[23].
— Ми пливемо до Пато Хуачана, на день народження, — повідомила Лаліта. — Святкування почнеться з самого ранку, а ми не змогли раніше вибратися.
— Доброго вам відпочинку, — побажав сержант. — Будь ласка, випийте там по скляночці за моє здоров’я.
— Ми й дітей узяли з собою, — сказала Лаліта. — Але Боніфація не схотіла поїхати. Ще не може позбутися того страху перед людьми, сержанте.
— Що за дурна дівчина! — стенув плечима сержант. — Адже тут рідко випадає нагода повеселитись.