Дон Ансельмо жив простим, скромним життям. Опівдні залишав халупу Патросініо Найї, іноді тримаючи за руку Чунгу, іноді один: на вулиці квапився, немовби в якійсь невідкладній важливій справі. Проходив жвавим кроком мангачський лабіринт, йшов крутими стежками і таким чином діставався до південного кордону, до пісків, які тягнулися далі в бік Сульяни, або спускався до межі міста, до того ряду ріжкових дерев, що росли уздовж каналу. Потім вертався назад, кружляв по всіх усюдах, роблячи короткі зупинки в чічеріях: без найменшого знічення заходив, спокійний, мовчазний, поважний, і чекав, доки хтось запросить його на чарку кларіто чи скляночку піско. Дякував кивком голови, виходив і в тому самому гарячковому ритмі продовжував свій марш, прогулянку чи покуту, доки мангачі бачили, як він зупинявся де попало, падав у затінок якого-небудь даху, зручно вкладався на піску, закривав капелюхом обличчя й лежав так годинами, байдужий, не звертаючи уваги на курей та кіз, що обнюхували його, терлися своїми перами чи бородами, випорожнювалися на нього. Безцільно швендяючи, дон Ансельмо чіплявся до перехожих, просячи в них цигарку, і, якщо йому відмовляли, він не гнівався, а прямував далі, гордий, урочистий. Вночі повертався до Патросініо Найї по арфу і йшов до чічерій, тепер уже для того, щоб грати. Годинами перебирав струни, делікатно доторкуючись до них пальцями, а коли був такий п’яний, що руки не слухалися його й арфа починала фальшивити, тоді шепотів щось і очі йому смутніли.
Іноді дон Ансельмо ходив на цвинтар, і там останній раз, другого листопада[30], коли сторожі заступили йому шлях до брами, його бачили розлюченим. Він зчепився з ними, лаяв, кидався камінням, урешті якісь люди умовили цвинтарних сторожів пропустити його. Іншого разу, там, на цвинтарі, теж другого листопада, Хуана Бауро побачила Чунгу, якій тоді було близько шести років, брудну, обшарпану, — дівчинка бігала серед могил. Покликала її, погладила. Відтоді праля, поганяючи клапоухого, навантаженого білизною віслюка, час від часу приходила до Мангачерії, питала про арфіста й Чунгу. Малій приносила їжу, сукенки, черевички, йому — цигарки, трохи дрібних грошей, які він одразу ж ішов пропивати в найближчу чічерію. А невдовзі Чунгу перестали зустрічати на вулицях Мангачерії. Патросініо Найя сказав, що Хуана Бауро забрала її з собою до Гальїнасери. Арфіст і далі жив своїм життям, своїми прогулянками. З кожним днем усе більше старішав, ставав усе неохайнішим, обдертішим, але люди вже до нього призвичаїлися, ніхто не відвертав голови, коли зустрічав дона Ансельмо, спокійного, випростаного, або коли доводилось обходити старого, який валявся посеред дороги під палючим сонцем.
Лише через кілька років арфіст почав вибиратися за межі Мангачерії. Вулиці міста росли, змінювались, вкривалися бруком, високими тротуарами, гарними будинками і ставали дедалі галасливішими від дітлахів, що бігли за кожним новим автомобілем. Довкола — нові бари, готелі, обличчя приїжджих; до Чіклайо вело нове шосе, блискучі рейки нової залізничної колії зв’язували П’юру з Пайтою через Сульяну. Все змінювалося, і п’юранці також. Їх вже не видно було на вулицях у чоботях і штанях для верхової їзди, тепер вони носили костюми, навіть галстуки, а жінки, які відмовлялися від темних, по кісточки, спідниць, вбиралися тепер у плаття світлих кольорів, і ходили вже не під запонами вуалей та великих хусток і не в супроводі служниць, а лише самі, з відкритими обличчями і розпущеним волоссям. З’являлося дедалі більше вулиць, усе вищими ставали будинки, місто росло, пустеля відступала. Гальїнасера зникла, й на її місці виріс новий багатий квартал. Халупи, які тулилися за різницею, одного ранку було спалено; прибули поліцейські й жандарми, очолювані алькальдом та префектом, силоміць посадили всіх на грузовики й вивезли, а наступного дня там почали прокладати прямі вулиці, планувати й будувати двоповерхові будинки, і невдовзі ніхто не міг собі уявити, що в цьому чистенькому районі з віллами, де живуть білі, колись животіли робітники-пеони. Розрослася також і Кастілія, перетворившись на маленьке місто, — вулиці вимощено бруківкою, з’явилося кіно, відкрито школи, розбито алеї. Старі люди відчували себе закинутими у інший світ і нарікали на штовханину, розпусту, нещасні випадки.
Одного дня, з арфою під пахвою, старий арфіст пройшов тим оновленим містом, дістався до Пласа де Армас, сів під тамариндом, почав грати. Наступного дня опівдні він прийшов знову, і відтоді бував там дуже часто, особливо по четвергах і суботах, коли грали вечірню зорю. П’юранці збиралися на Пласа де Армас, щоб послухати військовий оркестр з Казарм Грау, дон Ансельмо за годину перед його виступом давав свій власний концерт, потім обходив публіку з капелюхом, і, зібравши декілька солів, одразу ж повертався до Мангачерії. Вона не змінилася. Мангачі — також. Ті самі очеретяні хижки, свічки з лою, кози, і, незважаючи на те, що й туди вступав прогрес, до її закутків не ризикував заходити жоден жандармський патруль. А арфіст, без сумніву, відчував себе щирим мангачем, відчував усім серцем, бо гроші, зароблені концертами на Пласа де Армас, він тратив завжди лише в своєму передмісті. Ночами він як завжди грав у Тули, Гертрудіс чи Анхеліки Мерседес, своєї колишньої куховарки, яка тепер тримала власну чічерію. Ніхто вже не міг собі уявити Мангачерію без нього, жоден мангач не міг подумати, що завтра вранці не побачить, як дон Ансельмо урочисто гуляє вуличками, жбурляє каміння в аурів, виходить з халуп, позначених червоними прапорцями, спить на сонці, а коли стемніє, не почує вдалині звуків його арфи. Навіть по манері говорити, хоча говорив він рідко, кожний п’юранець впізнавав у ньому мангача.