Все стає зрозумілим. Усі ці облудні думки про безсмертя — тільки паніка мозку, що боїться смерті. Прокляття тричі проклятої сили уяви. Люди позбавлені інстинкту смерті. Їм бракує волі вмерти, коли до них приходить смерть. Вони тішать себе вірою в життя потойбічне, що ніби чекає на них у майбутньому; лише інших тварин жде темрява могильна і знищить вогонь крематорію.
Але у хвилину Білої Логіки людина знає, що сама себе дурила, вводила в облуду. Усіх спіткає один кінець. Нема нічого нового під сонцем, навіть оце жадання безсмертя, властиве обмеженим і кволим душам — воно теж давнє, як світ. І людина це знає, людина, яка, не хитаючись, міцно стоїть на ногах. Вона складається з плоті й вина, з іскор та атомів сонця, з космічного пилу. Тлінний механізм, заведений на дуже короткий час. Про нього дбають доктори богослов’я та медицини, а кінець кінцем його вкидають у тісну яму.
Звичайно, всі ці міркування — недуга душі, недуга життя. Розплата людини з багатою уявою за своє приятелювання із Зеленим Змієм. Щодо людей недоумних, то їхня розплата легша, простіша. Вони напиваються до цілковитого запаморочення. Сплять вони міцно, а коли їм і сниться що, то їхні видіння бліді та невиразні. Але людям із буйною уявою Зелений Змій посилає безжалісні примари: силогізмів Білої Логіки. Людина дивиться на життя та його вияви хворими очима німецького філософа-песиміста. Вона бачить, що криється поза ілюзіями. Вона переоцінює всі цінності. Добро є зло, правда — брехня, а життя — жарт. З високостів свого спокійного божевілля вона, самовпевнена, як бог, вважає життя за зло. Жінка, діти, її друзі в ясному білому світлі її логіки ніщо інше, як фікція, омана. Вона бачить їх наскрізь. Усю їхню тлінність, всю погань та нікчемність. Вони вже не зведуть її. То маленькі, нікчемні, егоїстичні істоти, які не відрізняються від інших істот і танцюють свій короткочасний танок життя — метелячого буяння. Вони ні в чому не мають волі: все іграшки, якими порядкує примхлива доля. Так само й вона, ця людина. З цього вона здає собі справу. Але є тут і різниця: Вона бачить і знає, — знає, що в одному вільна, а саме: наблизити день своєї смерті. Це не гаразд для людини, яка створена на те, щоб жити, кохати, і щоб її кохали. Самогубство, — швидке чи повільне, — раптове знищення або поступове, на кілька років розтягнуте вмирання — ось платня Зеленому Змієві. Жоден з його приятелів не уник цієї неминучої розплати.
ІІІ
Вперше я напився, коли мав п’ять років. Був спекотний день, і батько орав у полі. Мене за пів милі послали з дому, щоб однести йому кухоль пива. — Та дивись, не розлий! — наказали мені, коли я вирушав.
Був то, як я пригадую, важкий кухоль, дуже широкий вгорі та без покришки. Коли я йшов, пиво хлюпнуло через вінця мені на ноги. Ідучи, я міркував. Пиво дуже дорога річ, а тому воно мусить бути дуже смачне. Бо інакше чому мені вдома ніколи не дають його пити? Інші речі, що їх від мене ховали дорослі, дуже мені до смаку припадали. Отже, й пиво мусить бути добрим. Дорослі його п’ють, а вони знають, у чому смак. До того ж кухоль надто повний. Я облив собі ноги та хлюпав на землю. Навіщо переводити його? Та й ніхто не знатиме, чи я випив його, чи розлив.
Я був такий малий, що довелось мені сісти та поставити кухоль між колін. Спочатку я сьорбнув піну. Вона мені не сподобалась. Очевидячки, смак не в піні. Піна не смачна. Тоді я згадав, що бачив, як дорослі здмухують піну, коли п’ють. Умочивши обличчя в піну, я потяг пиво. Воно однаково не смакувало. Але я пив. Дорослі на цьому розуміються.
Був я дуже малий, а кухоль величезний, і пив я одним духом, зануривши в піну обличчя по самі вуха, а тому важко сказати, скільки я випив. До того ж я те пиво ковтав, наче ліки, з огидою, хапаючись, щоб якнайшвидше минула ця тортура.
Коли я підвівся, то весь тремтів, але гадав, що буде мені приємно потім. Я прикладався до кухля ще кілька разів, поки пройшов тих пів милі. Тоді, здивовано помітивши, яку кількість пива я випив, та згадавши, як на пиві, що вже вистоялося, знов роблять піну, я взяв патичок та почав мішати, аж знов пиво спінилося по самі вінця.
Батько не помітив нічого: Зі спрагою спрацьованого хлібороба він спорожнив кухоль, повернув його мені, а сам знов пішов до плуга. Я спробував піти біля коней, але спіткнувся й упав їм під ноги проти блискучого лемеша. Батько з такою силою осадив назад, що коні майже сіли на мене. Батько казав мені потім, що якби коні ступили хоч на дюйм вперед, то леміш розпоров би мені черево.