— Що, синку, — спитала його Докія ласкаво, — ти смутний, правда?
Підняла чоло вгору, похитала жалісно головою й зітхнула глибоко. Вона згадала в тій хвилі свою Парасинку, що опустила її хату й пішла за чоловіком, і стару Марію.
— А що мамка робить? — спитала зажурено.
— Ай, мама… — відповів Михайло й махнув рукою, не докінчивши речення.
— Так, так! — вмішався Василь (на диво тверезий), потакуючи. — Се вже наша доля така! Чоловік виносить свою силу і свої дні, як на собачий ярмарок. Ніхто не журиться тим, як він верне назад. А Николайка знали ви? Ви його знали! І він радо йшов до війська, а що з ним сталося? Він був буршем[70] в одного лейтнанта. Мав ще лиш кілька місяців служити і мав іти якось на вісім день на відпустку додому. Так як завтра мав іти. Робив лад у хаті, але то було вліті надвечором, і було ще видно, сонце ще лиш зайшло. Робив лад у хаті, щоб усе стояло на місці, як пан любив, бо він був чемний хлопець, і лейтнант любив його. Другий вояк, що чекав з якоюсь книжкою на лейтнанта в покою, взяв до рук револьвер, що лежав на столику, й оглядав його.
«Лиши револьвер, — каже йому Николайко, — бо він набитий!»
«Та що, що набитий?» — каже той.
«Що? Дурню! Може вистрілити!»
«А ти як гадаєш, що я не вмію набитого револьвера в руках тримати?»
Оце сказав. І як лише сказав, а револьвер гримнув, і Николайко лежав уже готовий.
— Господи! Господи! — зойкнула Докія й заломила руки.
Всі інші свиснули крізь зуби, а Михайло поблід.
— На, маєш, так приходить смерть! Але вона йому вже здавна стояла за плечима.
— Та й на місці застрілив його? — крикнув Петро.
— Ні, не застрілив; поцілив у клуб! Він лежав, підпливаючи кров'ю. Цілий покій закрасив кров'ю, і громада людей збіглась зараз, бо то було при дорозі. Той лейтнант мешкав при дорозі. Мені показували ту хату. Я видів ту хату. Висока панська камениця з великими довгими вікнами.
— А відтак?
— Відтак?… Лежав кілька місяців у шпиталі, вимучився, сарака[71], бо йому не могли витягнути кулі. А він був такий здоровий і міцний хлопець, саме такий, як Михайло. Акурат, як Михайло. Аж вилисів відтак. У шпиталі. Борода йому виросла аж по груди, отак… А накінці випустили його цілком на волю. Два жовніри підвезли його додому.
— Ото мала його мамка потіху, як увиділа його такого! — майже заспівала з жалю Докія, похитавши, як перше, головою.
— Мала…
— А тато, сарака?… — закинув Петро.
— Тато?… Тато, кажуть, так плакав, що гадали, що минеться[72]. Нічого не знали. Він не міг писати. Вони писали до нього два рази, але він не відписував. Та й що мав писати?
— Йому вже все одно було… — сказав Петро з легким усміхом і далеко сягаючим тоном.
— А його тато був багатий ґазда! Мав поле, мав худобу, вівці…
— Яким чоловік іде, то знає, але як поверне, то не знає! — обізвалася знов турботно Докія. — Се лиш бог знає!
— Се лиш бог знає! — повторили інші всуміш. — Се лиш бог знає!
Вони всі любили й поважали Михайла і цікавилися щиро його долею. Тепер кожне глянуло на молодого хлопця зі співчуттям.
Він стояв он тут нерішимий і оглядав то свій клуночок, то товарину.
— Ти уважай, синку, як будеш брати яку стрільбу в руки, аби, не дай господи, не лучилося тобі яке нещастя. Ніколи не можна знати, звідки воно приходить! — остерігала поважно Докія.
— Він обережний! — обізвався нараз Івоніка, що мовчав досі уперто. — Він дуже обережний…
— Я того не боюся! — відповів Михайло, насилу усміхаючися. — Я якщо не мушу, то й ніколи не взяв би стрільби до руки.
— Ні, ти мій паничику, се вже я знаю! — гукнув весело старий Петро. — Я знаю, що ти убиваєш зайці буком!
— А то, може, не добре? — відповів, усміхаючися, хлопець. — Мені не треба ні пороху, ні шроту[73]! Я таки зроду не любив стрільби! Стрільби чи там пістоля уникав я з дитинства. Воно скрите й небезпечне, мов нечисте.
— Ой правду кажеш; ой бігме, що правду кажеш! — притакнула Докія.
— Ну, але тепер ходім! — обізвався твердо й різко Івоніка. — Час не стоїть.
Він був глибоко зворушений розмовою знакомих, але не зраджував себе. До того було йому дуже прикро, що зайшли в таку розмову перед Михайлом. Відчував, як хлопець в'янув під враженням оповідання.
— Ні, ні, не стоїть! — кликнули всі троє в один голос.
Відтак стиснули мужчини Михайлові руку, бажаючи йому щастя й здоров'я на дорогу і на будуче, а Докія, котру Михайло поцілував у руку, поблагословила його.