— А чи не однаково, скільки глибини під нами, — двадцять чи сто метрів! — засміявся Ордин. — І там і тут потонемо, якщо лід провалиться.
— Усе-таки тут страшніше, тому що моря й землі не видно.
— А ти залізь під шубу й засни, може й побачиш! — пожартував Горохов.
— І то правда, лягаймо, проспімо до ранку, там удень спокійніше буде!
Але спали все-таки тривожно, бо, лежачи на льоду, чули ще краще, як то зовсім близько, то трохи далі утворюються тріщини. Собаки теж, проти звичаю, спали неспокійно, і один по одному починали гарчати чи завивати. Горохов кілька разів уставав і виглядав із намету, щоб переконатися, чи не змінюється напрямок вітру. Коли розвиднілося й усі прокинулися, він заспокоїв їх словами:
— Нічогісінько не видно, задуває, як і раніше, можете не вставати. Вилежувалися до пізнього ранку, аж поки голод не підняв усіх. Розвели вогонь, поставили чайник. Горохов і Нікіфоров пішли годувати собак, які збилися в купу поміж двома стрімкими крижинами, де вітер зовсім не відчувався. Хуртовина почала змінювати свій характер — то затихне хвилин на п’ять, на десять, що аж небо починає прояснюватися, то зареве із подвоєною силою. Під час одного затишшя Горохов заліз на високу крижину, роздивився навколо, протяжно свиснув і закричав:
— Одначе, хлопці, ми кудись попливли, навкруги вода!
Усі, перелякані, полізли до нього на крижину й побачили, що на півдні, звідки вчора прийшли льодом, чорніє крізь снігову імлу море; на півночі теж чорніла вода, а на захід і схід простирався торос, але наскільки далеко — не можна було розібрати. Дивуватися довго не довелося, бо новий порив вітру застелив усе снігом і зігнав їх униз. Довелося повернутися до намету.
— Я гадаю, — сказав Горюнов, що льодове поле, на якому ми знаходимося, було слабко припаяне до інших. Коли лід потріскався, натиск вітру відірвав наше поле й погнав морем.
— Але куди?
— Очевидно, на північ, куди він дме.
— Але якщо в цій частині моря є течія, то нас може занести далеко на захід або схід!
— Звичайно, може.
— Що ж нам робити?
— Нічого зробити не можна. У таку погоду пливти на нашій байдарі небезпечно. Залишається чекати, поки завірюха не скінчиться.
— А якщо крижину ще розламає?
— Якщо її досі не розламало, сподіватимемось, що не розламає й далі, аж поки не потягне на інше поле, або приб’є до суцільного льоду.
— На цей випадок не завадило би приготувати нашу байдару й поскладати до неї всі речі.
— Правильно! — заявив Горохов.
Поснідавши, зайнялися розвантаженням нарт і з’єднанням частин байдари. Потім склали в неї вантаж і нарти, залишивши тільки намет й постелі в ній, прибрати які можна було за перших ознак небезпеки. Час від часу, коли вітер стихав, лазили на крижину, але бачили, як і раніше, на півночі й на півдні море, від якого в обидва боки їх відділяла відстань метрів сто.
Так минув день. Хурделиця лютувала, як і до того. Повечерявши, довго сиділи при світлі вогню, що догорав. Настрій був тривожний; іноді здавалося, що лід хитається під ногами. Але гуркоту, що свідчив про утворення нових тріщин, зранку вже не було чути. Очевидно, поле, що відірвалося, було досить міцним. Уночі чергували по черзі про всяк випадок. Вітер почав слабшати, й іноді крізь снігову імлу навіть з’являвся місяць у вигляді тьмяної, розпливчастої плями.
Ордин, якому випало останнє чергування, на світанку задрімав і прокинувся від сонячного променя, який освітив йому обличчя. Із подивом від побачив сонце, що вже зійшло, і над собою бліде блакитне небо. Негода скінчилася, вітер віяв порівняно слабко, часто затихаючи; свіжий сніг почав сліпучо виблискувати.
Ордин швидко забрався на крижину й на південь до горизонту побачив море, що синіло й виблискувало зайчиками на дрібній хвилі; на заході льодове поле закінчувалося за півкілометра, на сході — ще ближче. На півночі, зовсім близько за смугою води, виднівся край суцільного льоду, що повільно наближався. Ордин поспішив розбудити інших. Усі залізли нагору.
— Якби вранішнє сонце не показувало відразу, де в нас північ, де південь, я подумав би, що море на північ від нас, як і раніше! — вигукнув Костяков.
— Так, нам на диво пощастило! — заявив Горюнов.
— Замість того, щоб пливти в байдарі й турбуватися про навантаження і розвантаження, ми лежали собі спокійно в наметі, а хуртовина перевезла нас сама через море.
— Наче на плашкоуті[7] через річку переправилися, — додав Горохов.
— І казенним коштом, нічого не заплативши, — засміявся Нікіфоров, — за нашим відкритим листом!
— Полякала нас хурделиця-матінка тільки для перестраху, щоб не пустували! — сказав Костяков.
— А чи причалить вона нас до берега, чи доведеться все-таки спускати байдару? — зауважив Ордин.
— Сподіватимемось, що причалить. Пливти вже небагато, а вітерець задуває й наш торос добре парусить.
— Поки що давайте снідати, і в дорогу готуватися, — запропонував Горюнов.
Оскільки вітер був слабкий, крижина, що досить зручно стала поромом для експедиції, просувалася вперед повільно. Устигли поснідати, розібрати байдару, скласти нарти й видертися знову на торос, щоб чекати на момент причалювання порому до краю нерухомого льоду. Довелося чекати близько години, нарешті відчули струс усього поля, і на очах у спостерігачів уздовж лінії зіткнення почало кришити лід і здіймати уламки торосом. Але натиск був слабкий, торос вийшов невеликий, і пором заспокоївся.
— Причалили! — вигукнув Горохов.
Озброївшись сокирами й лопатами для розчистки шляху, мандрівники під’їхали до краю порома й, обравши рівніше місце, швидко переправилися на нерухомий лід.
Нікіфоров із комічною поважністю вклонився залишеній крижанині й гукнув:
— Дякуємо за перевіз! Здорово проїхалися, що й казати!
Припускаючи, що льодовий пором не дуже відхилився від напрямку маршруту, Горюнов повів нарти на північ, розраховуючи з висоти великого тороса побачити Землю Санникова й узяти її за орієнтир. Шлях спочатку був дуже важкий, один торос змінювався іншим, і до обіду ледве подолали десять кілометрів. Ці тороси зовсім закривали краєвид удалину. Нарешті близько полудня почався рівніший лід, і на обрії з’явилися гострі вершини таємничої землі, що була ще дуже далеко.
— Третій день їдемо, однак її обриси не стали чіткіші! — сказав Горохов таким дивним тоном, що Горюнов, який стояв поруч із ним, звернув на це увагу.
— Тобі щось погане на думку спало, Микито, — запитав він.
— Правильно. Узяли мене сумніви. Не на добре нас льодина так чудесно через море перевезла, Матвію Івановичу. От я й подумав, що це не земля, а марево. Заманить нас, усе маячитиме вдалині й вабитиме. Заїдемо так далеко, що й повернутися буде не можна.
— Ну, пусте ти надумав! — засміявся Горюнов. — Ось побачиш, ще день-другий — і до цієї землі зовсім буде близенько.
— А я вважаю, що якщо завтра її не буде видно, то, щоб не було сумнівів, нам краще повернути назад, доки не пізно.
Горюнов припинив розмову й узяв напрямок на землю. Вона виявилася вже на північному сході — очевидно, пором знесло вітром або течією добряче на захід. Довелося змінити напрямок маршруту. Рівніший лід дозволяв рухатися швидше, і до вечора проїхали ще тридцять кілометрів. Перед заходом сонця горизонт зовсім прояснився, і мандрівники побачили вже зовсім чітко, без допомоги бінокля, пасмо гостроконечних чорних вершин, що здіймалися над пласким білим пагорбом. Навіть Горохов наче заспокоївся.
Ще два дні йшли в тому ж напрямку, але через похмуру погоду землі не було видно: хмари низько стелилися на небі й, очевидно, ховали її. Нарешті, на третій день, невдовзі після обіднього привалу, тороси зовсім припинилися, і снігова рівнина, вкрита застругами, почала помітно підніматися. Собаки одразу вповільнили свій біг.
— Чи це не земля під нами? — вигукнув Ордин.