— Ідемо вздовж гребеня на південний захід, — заявив він. — Якщо є спуск униз, то найімовірніше там.
— Може, доведеться обійти всю западину, — зауважив Ордин, — щоб…
— …щоб переконатися, що спуску до неї для людей немає і що тільки для птахів вона доступна, — підхопив Костяков.
— Ну що ж, доведеться задовольнитися на початок відкриттям цієї величезної западини з багатою рослинністю серед полярних льодів і негайно повернутися на материк.
Користуючись залишком дня, пішли на південний захід уздовж гребеня, який виявився нерівним: він то знижувався, і тут снігове поле південного схилу доходило до самого краю урвища, то підвищувався й перетворився на скелі або гостроверхі пасма. Побачивши їх, Ордин згадав про свій молоток і оглянув кілька таких виступів.
Усі вони, як виявилося, складалися з базальту, то щільного, то пористого або шлакового, що являв собою базальтову лаву.
— Я починаю думати, — сказав він, звертаючись до Горюнова, — що ваше припущення, висловлене академікові Шенку щодо того, що Земля Санникова є залишком вулкана, справджується. Це величезна улоговина, оточена кільцем стрімких урвищ, дуже схожа на кальдеру[8] великого древнього вулкана, а базальти, які трапилися нам внизу й тут, на гребені, підтверджують це.
— Таке походження улоговини пояснить нам й існування багатої рослинності під цією широтою, — додав Горюнов. — Однак не будемо робити передчасні висновки, подивимося, що буде далі.
У міру просування на південний захід гребінь помітно знижувався, але в бік западини обривався так само стрімко. Сутінки згущалися, але майже повний місяць уже піднявся й освітлював шлях. Минула ще година.
Горюнов подивився на барометр — він показував лише п’ятсот метрів над рівнем моря.
— Я гадаю, нам доведеться заночувати на гребені. Місяць не освітить спуску на той бік, а в темряві йти невідомим шляхом небезпечно.
— Знайдемо рівну площадку й станемо, — погодився Нікіфоров.
— Але якщо вночі почнеться хуртовина, нас може змести в прірву, — зауважив Костяков.
— Хуртовини не буде, — заявив Горохов, — небо чисте, вітру немає, сонце сіло не червоне. От хіба шайтан захоче покарати нас…
— Сподіватимемося, що він помилує, — засміявся Горюнов.
Вибрали рівніше й ширше місце гребеня в проміжку між двома скелями, напнули намет, повечеряли, але спати не хотілося. Таємнича западина була надто близько й збуджувала цікавість. Місяць уже освітлював більш віддалену її частину, тоді як ближча залишалася в тіні; у різних місцях сріблилися дзеркальні поверхні озер і стрічки струмків на темному тлі лук і лісу.
Сівши на краю урвища, всі п’ятеро споглядали дивну западину, що лежала просто під ногами; освітлені місяцем урвища протилежного краю здавалися тепер іще вищими й крутішими.
Вони здіймалися над дном на тисячу п’ятсот — тисячу шістсот метрів майже вертикально. І раптом у нічній тиші з глибини пролунало спочатку протяжне мукання, а потім глухе ревіння.
— Еге, там звірина є, корови мукають! — вигукнув Нікіфоров.
— А другий хто, той, що реве? Чи не сохатий часом? — запитав Горюнов.
— Ні, не сохатий і не бик. Цей звір неначе сурмить у велику трубу. І не ведмідь.
Поміркували, який це може бути звір, але жоден із відомих промисловцям не видавав таких звуків, і всі були спантеличені.
— А це що? — спитав Ордин, показуючи на червону цятку, схожу на зірку, яка засвітилася вдалині, усередині западини; вона то розгорялась, то майже згасала.
— Це, мабуть, вогник на дні кратера цього вулкана, який, очевидно, не зовсім згас, — засміявся Костяков.
— А чи це не багаття?
— Схоже на те. Значить, тут є люди, можливо, це зниклі онкілони? — зробив припущення Горюнов.
Знову запанувала мовчанка. Усі стежили очима за цим новим загадковим явищем у дивній западині. І ось здалеку ледь чутно долинули звуки, що нагадували барабанний дріб.
— Не інакше як бубон шамана! — заявив Горохов. — Значить, є люди й вогонь їхній.
— А якщо є люди, то має бути й спуск униз, — зауважив Горохов. — Люди не могли злетіти, як птахи, у повітря.
— Спуск міг бути, але обвалився.
Минуло ще півгодини у мовчанні, і всіх почало хилити на сон. Але тут нове явище привернуло до себе увагу. Незважаючи на місяць, що піднявся вище і яскраво світив, віддалена частина западини скоро зникла за завісою туману. Ця завіса повільно повзла на південь, і невдовзі вся западина перетворилася на величезне білувате озеро туману, який трохи хвилювався. Потім він став підніматися вище й пасмами переповзати через низьке місце південного краю, де знаходилися мандрівники.
Із півночі потягло сирим, але теплуватим вітерцем, і скоро гребінь, скелі, намет опинилися в густому тумані, крізь який було ледь видно місяць.
— Вистава скінчилася, завісу спущено й час іти! — зауважив Ордин.
— Підемо в намет якомога далі від гріха! — запропонував Горохов. — Ви собі як хочете, Матвію Івановичу, а все це мана, марево, і земля ця, і ліси, і луки, і звірі. Ось побачите, завтра прокинемося, нічого, крім снігу не буде, й нам доведеться повертатися якомога швидше.
— Добре, віщуне, завтра побачимо, — відповів Горюнов.
Лягли спати, але спали тривожно, бо собаки час від часу починали гавкати й скавчати; мабуть, учули якихось тварин, що нишпорили неподалік.
Перший день на Землі Санникова
Коли розвиднілося, туман ще не розсіявся; він був такий густий, що за п’ять кроків постать людини майже зникала у молочно-білій імлі. Навіть поблизу стоянки треба було ходити дуже обережно, щоб не впасти з кручі, яка знаходилася за кілька кроків від намету.
Доводилося чекати можливості йти далі гребенем у пошуках місця для спуску. Розвели вогонь останніми дровами, що взяли з Котельного, нагодували собак, не кваплячись поснідали.
Судячи з годинника, сонце зійшло вже понад годину тому, але туман зовсім ховав його; він, здавалося, переливався через гребінь, наче рідкий кисіль, що переповнював величезну чашу западини й стікав через вищерблений край.
— Це димить ваш вулкан, — жартував Костяков. — Він діє ночами: спочатку запалали вогні, а потім повалив дим.
— Смійтеся, смійтеся, Павле Миколайовичу, — відповів Ордин. — А все-таки ця западина — вулкан, і це відкриття не менш важливе, ніж відкриття самої Землі Санникова.
— А хіба можливі вулкани серед полярних льодів? — запитав Костяков.
— Чому ж ні! У південній полярній зоні є навіть діючі вулкани Еребус і Террор і кілька згаслих. А в Льодовитому океані ми знаходимо вулканічні породи різного віку і в Гренландії, й на Шпіцбергені, і на землі Франца-Йосифа й навіть на найближчому сусіді Землі Санникова — острові Беннетта.
— Але всі вони дуже старі.
— Не всі. А Ісландія з її грандіозною вулканічною діяльністю?
— Ну, цей вулкан переважить усі інші за своїми розмірами, — зауважив Горюнов. — Ось що змушує мене сумніватися в правильності вашої гіпотези…
— Він справді дуже великий; я гадаю, він має кілометрів двадцять у поперечному й сорок-п’ятдесят у поздовжньому напрямку.
— А які розміри найбільших кратерів, відомих на Землі?
— Наскільки пам’ятаю, кратер Мауна-Лоа на Гавайських островах має близько чотирьох кілометрів, а Гунунг-Тенгер на Яві — трохи менше шести кілометрів у діаметрі.
— От бачите! Цьому в акурат треба бути на Місяці, а не на Землі, — зауважив Костяков.
— На Місяці він був би найзвичайнісіньким, тому що там є кратери в шістдесят, вісімдесят, сто й більше кілометрів у діаметрі; наприклад, кратер Птоломея має сто шістдесят один кілометр, Лянгрепус — сто п’ятдесят вісім, а в сімдесят-дев’яносто кілометрів є більше десятка. Усього ж на Місяці налічують близько тридцяти тисяч кратерів.
— Мабуть, красиве видовище являв собою Місяць, коли всі вони діяли!
Поки наші мандрівники розмовляли про Місяць, сонце робило свою справу — і туман швидко почав рідшати, піднімаючись угору й перетворюючись на тонкі плівки, що поступово танули в повітрі. Скоро гребінь настільки розчистився, що можна було вирушити в путь, хоч западина була ще як молочно-біле море, поверхня якого повільно колихалася. Пішли далі, уже на захід, як вигинався гребінь, що продовжував знижуватися. Нарешті, незадовго до полудня, дійшли до найнижчого місця, за яким чітко було видно нове підвищення.
8