– Чому ж ти пішов від тата? – питав умерлого, а про живого думав: «Чому вчинив таке, коли я його любив? Я ж бажав обом добра!» І відчував лише несказанний біль і жаль. Але ненависть не знаходила місця в тій безкорисливій гармонійній душі.
Він болів над своєю жінкою, що перемінилася в якесь одностайне, неприступне, втілене горе, і втихомирював її, як міг.
Вона стала уникати людей, відпихати ворожо від себе всіх, що зближалися приязно до неї, і понурилася цілковито у свій жаль, з якого не було для неї виходу. Часом пригадувала йому в своїй ненависті чим-небудь Саву, але він не застановлявся ніколи над тим. Бачив лише одно з великим смутком, як із її колись такої теплої і щирої душі виростала чимраз страшніша ненависть до дитини, як вона гонила нею за ним і як в її душі зайшло сонце навіки.
Він знав.
В ту душу не зможе він уже ніколи сонця вложити. Пропало вже в ній все світло. Вона навіки осліпла…
XXXI
– Бувай здоров і працюй, як я працював! – казав Івоніка Саві при передачі хати й городця.
– Я буду працювати! – відповів Сава байдужно, і незабаром по тім оженився з Рахірою.
Жив із нею чи не два роки не звінчаний, але довше годі було затягати. Се бачив Івоніка сам, але ані він, ані Марійка не ступили кроку на його весілля.
А він сам?..
Вже шостий рік минає від смерті брата. Він щохвилі інший. Як кажуть люди, не має спокою. Про нього оповідають:
«Як іде на роботу, то мусить кілька хат обійти. Ходить, як зблуджений. Вступить де в яку хату, то й нема що слухати, таке заговорить. Тут говорить, там шпугає межи горшками, там дівчину зачепить, там трутить когось… і іде в другу хату. Ніхто його не спирає і ніхто не просить до себе. Всім мов страшно перед ним, хоч він і жартує, і сміється… Бог один знає, – кажуть, – що за ним раз у раз снується!»
Не має спокою, хоч і вона при нім. Кажуть: він усе був такий непостійний, але що не мав її, то ходив до неї, а тепер, як її має, шукає чогось іншого. Але її любить так, що вона не сміє в хаті нічого кивнути[147]. Йому не треба нічого, – каже він.
І так живуть із дня на день.
В полі то іноді ніби геть із розуму сходить. Як добачить якого зайця, кидає все, хоч би найважнішу й найпильнішу роботу, хоч би чужу, хоч би свою – і пускається в погоню за ним. Каже: мусить його мати… Його душа мов без внутрішнього, постійного життя, мов без ладу стала. Чи, може, вже з дитинства така була?
Трудно сказати! Ніхто не слідив за об'явами тої предивної гри психічних струн.
Чи був щасливий з Рахірою?
Се ж було щось заборонене, щось темне, чого він не любив. Воно втиснулося насилу в його молоду душу, в його убоге душевне життя, і як займило її цілковито для себе – втратив те душевне життя. Вона випила з нього душевну благородність до останньої краплі, а стративши се – стратив і себе самого.
В останніх часах займається живо постановою батька. Батько рішився взяти сина свого брата до себе, а Марійка якусь убогу сироту – і звінчати їх, щоб лишити на своє місце, як їм колись дні урвуться. Се його дуже занепокоїло; але він не має сміливості зблизитися до батька й просити, аби закинув таку гадку, бо вона для нього не корисна й завалить всю його будучність.
Щось строге, невмолиме стоїть між ними й замикає їм уста.
Тому одному він кориться: тій невидимій, залізній силі, хоч і не знає, що се таке.
XXXII
Старий Онуфрій Лопата помер, і на його місці замешкав побережник у панському ліску – старий Петро.
Та не він сам. З ним і Анна. Він одружився з нею.
По чотирьох місяцях у шпиталі вилічилася вона і станула в домі шпиталевого директора на службу. Там перебула більше як рік. Петро відвідував її враз із сестрою кілька разів при нагоді й намовляв вертати до рідного села. Вона послухалася і вернула.
Вернувши, зложила в руки Докії заслужені гроші і станула в неї за робітницю.
Була тиха, маломовна й у роботі невтомима. Про минувшість ніколи не згадувала. Коли спімнув іноді хто про її горе та про померлого судженого її, вона предивно бентежилася. Мішалася, неначеб не могла з чогось-то опам'ятатися. Не відповідала, хмурилася, і ніхто не міг зрозуміти, що в ній діялося…
Одного разу Петро, повернувши з поля, де кілька день працював із людьми і Анною, заявив сестрі, що хоче посватати Анну.
Докія перепудилася.
– Вінчатися хочеш із нею? На старість? Сміх з себе пустити? Не находив досі дівчини, аж ось кого найшов! Здурів на старість!
Їх рід попівський, – а вона…