Було після бурі.
Сонце хилилося до заходу. Небо було хмарне і тільки на заході ясно-червоняве.
Мряками фантастично сповиті гори відбивалися від неба гостро темно-голубою краскою.
На одній із тих, порослих лісом, гір стояла нова гуцульська хата. Грубі смереки розпростерли над нею свої рамена, потрясали сумно гордими вершками, й великі краплі дощу падали беззвучно на мох.
Навкруги тишина; тільки в незаглядних лісах шуміло, мов придушені морські хвилі…
Останнє проміння заходового сонця продиралося місцями в гущавину лісу, тремтіло хвильку на галуззях, мов золоті тіні, і потім у лісі стало зовсім темно.
Двері від хати отворилися, і вийшов, трохи зігнувшись, молодий гуцул із сокирою, закиненою недбало на плечі, та й поглянув, задуманий, у далечінь.
Високий, гибкий, кріпко збудований, як усі його одноплемінники, мав він лице чудно гарне. Воно було мрачно задумане, навколо уст ніжне і в верхній частині слов'янське, то є трохи широке, та се красі не вадило.
Його чорне волосся було, як є звичай, підстрижене до брів і закривало чоло.
Його одяг підносив красоту його тіла.
Червоні холошні[153] й біла як сніг сорочка з вишиваним ковніром і рукавами, з-під котрих видко було кріпкі, жилуваті рамена. Груди, шия й руки були окрашені срібними й мосяжними[154] ланцюгами та хрестиками, а широкий пестрий ремінь обвішаний наперсточками, монетами; за ним була застромлена люлька й деяке оружжя.
Поглянув уважно наперед себе в вертеп, з котрого добувалися біляві мряки, що, немов подерті, вкривали вершки дерев.
Аби дивився і слідив, скільки хотів, – те, про що він думав, не виринало з сеї зеленої глибіні. Закривало за закривалом неслося поволі понад пропасть, і потім і остатнє сонячне проміння сховалося за гори…
Він з досади плюнув крізь зуби, подався до поваленої коло хати великої смереки і, кріпко розмахнувшися, затяв у неї сокиру. Та й сам сів на смереку, підпер рамена о коліна й закрив обличчя руками…
Якась нечиста сила заволоділа ним.
І ся нечиста сила то – вона, прекрасна, червоноволоса відьма, що здибав її в лісі… Відьма?.. Таж він сказав був їй, що вона похожа на образ Матері Божої, що висить у церкві, а проте!.. А проте вона не Мати Божа…
В Матері Божої не червоне волосся, Мати Божа нікого не має за дурня, коли кого так дуже принадить, як вона його; Мати Божа свята, а вона… ах!!
Три дні тому все те сталося, й відтоді він одурів.
Навіть у сні бачить її. Кров пливе йому в жилах, мов скажена, у висках валить, мов клевцями[155], і поперед очі ходять іскри…
Вона не Мати Божа, тота відьма! Тота прекрасна, чарівна, червоноволоса відьма!
Як він її любить, як тужить за нею! Він хорий із туги, йому хочеться плакати, як хлопцеві, вбив би її з гніву, що її не має! Чому він її не здибає ніде? Чому?..
Почалося воно так сумно, а скінчилося так пишно…
Було так.
Насамперед побережник[156] заскаржив його там, у місті, перед панами за «переступ лісового права», за те, що самовільно втяв смереку (оцю саму, вже далі порохняву, що сидить на ній). Вони за те казали йому заплатити кару, ще й відсидіти сорок вісім годин, – кажуть, – за образу урядників.
Живо стоїть воно все перед душею.
Не помогла нічого його оборона, чому він се зробив. Йому попросту треба було дерева на колибу, де вліті сидів із матір'ю й дозирав стада своїх овець та коней. Йому вийшли були сажневі дрова й конче треба було якихось дров, то й утяв те дерево… однісіньке в тому пралісі…
Звісно, він осердився, коли пани супокійно й безсердечно відкинули його виправдання й дозволили відповідати лиш на те, що його питалися. Потім він хотів заплатити і два рази тільки кару, аби лише його не задержували.
Адже ж дома вверху мати сама з сотками овець і коней і не може розірватися, а ще менше все те гонити в ріку напоювати. Вона не годна вже їхати конем, як замолоду, та ще його жеребцем, за котрим одним йшли всі коні. Вона стара вже жінка й тільки варить йому їсти та пряде. Вони повинні б се розуміти!..
Пани тільки усміхнулись один до одного. Коли він повторив свою просьбу, та ще завзято і, дивлячись на них гордо й визиваюче, тупнув ногою, то урвався з ланця[157] чорт.
Вони назвали його гордим птахом, на котрого треба клітки… таким, що розказ[158] цісарський стоптав ногами… котрий незабавом і в Бога не буде вірити… бо має сотки овець і коней…
Він зі злості заскреготів зубами.
Навіть цісаря вмішали! І Господа Бога! А хто ж то їздив щонеділі до церкви, як не він? А щодо цісаря, то сей же далеко-далеко й не бачить, що тут діється… Через одне-однісіньке дерево… Жебраки… всі ті пани… Раби, що служать… Вони хотіли його… одинака, найбагатшого гуцула… зогидити…