Я осталася ще на хвильку в кухні біля старої, задивившись без думки на білет…
За хвильку появилася знов артистка.
– Чого стоїш тут? – спитала. – Що хочеш іще довідатися?
– Та нічого, – відповіла я.
Мені стало маркотно. Я хотіла спротивитися їй. Перший раз у житті спротивитися цілком поважно, а тут я не могла. Хто се був? Якого роду людина? Причина, що вона грала, не промовляла за неї. Хто знає, як грала, скільки грала!.. А тут справді Ганнуся потребувала спокою, я потребувала спокою… Що тут робити?
– І що ще казала? – звернулася до старої.
– Казала, що прийде за два дні й поговорить із паннами.
– А більше нічого?
– Ні. Ага, казала ще: «Тут красно; промовляє до душі…»
Ганнуся отворила широко очі: – «Промовляє до душі!» – повторила. – Диви, диви… артистична атмосфера зворушила її, але вона… як вона була убрана, Касунечко, як? – усміхнулася свавільно…
– Або я знаю як? – відповіла стара нетерпливо. – От виділа, що якось чорно, що один ґудзик її пальта баламкав уже на нитці, і що рукавички на пальцях були порозпорювані чи подерті, а впрочім, що я маю кождого оглядати!
– Жінко, – звернулася Ганнуся вже поважно до мене, – я не приймаю її до спілки! Се моє останнє слово. – І, обернувшись, пішла до хати.
Я сховала білет і пішла за нею. Про те не говорили ми більше.
По обіді закинула Ганнуся лижви на плечі і поїхала на совганку, а я пішла на годину конверзації[181] англійської мови.
В одної старшої англічанки, що вчила по-англійськи, сходилося два рази в тиждень більше дівчат і молодих людей і говорено по-англійськи. Се були для мене найкращі години в моїм житті…
Тут прийшло мені на думку спитатися, чи хто не знає Софії Дорошенко.
Знали її. Одна молода німочка і один студент знали її. Німочка запевняла мене, що «Sophie»[182] – се дама «höchst anständig und fein»[183], а студент сказав, що вона грає прегарно й лагодиться до консерваторії.
Звідки вона? – Не знали. Очевидно, не тутешня, але з її уложення говорила інтелігенція й давала свідоцтво, що вона не пересічна людина.
– Але ж ви її не бачили? – питала мене німочка. – Вона сидить же кождого разу, під час викладів науки гармонії, саме в другім ряді перед вами…
– Ні, я її не бачила.
– Її зараз можна пізнати. Вона держиться просто… марна і має смутні очі. Але по фризурі можна її вже певно пізнати. Чешеться цілком antique[184] й обвиває голову два рази вузькою чорною оксамиткою, мов діадемою. Взагалі вона з профілю цілком type antique[185]. В неї чоло й ніс творять одну лінію… я мусила її бачити…
– Не бачила.
– То глядіть завтра; побачите її.
Вернувши додому, оповіла я все, що довідалася про неї, Ганнусі.
– Хіба прийняти її? – сказала я.
Ганнуся зморщила чоло, хотіла, очевидно, як звичайно, противитися мені, але, надумавшись, сказала:
– Приглянься їй завтра, а позавтра, як прийде і видасться нам можливою істотою, може, й приймемо.
Другого дня пішла я на виклади науки гармонії й дивилася за «спільничкою».
Добачила її. Небавом по тім, як я усіла на своє місце, явилася й вона і усіла в другім ряді, саме передо мною. Сиділа нерухомо й прислухувалася уважно теорії музики. Я не могла бачити вповні її лице. Бачила лише темне, лагідно блискуче густе волосся, уложене обережно в грубий вузол, і два рази оксамиткою обвиту голову, і потрохи лице з профілю. Профіль був у неї, справді, чисто класичний. Чоло й ніс творили одну м'яку лінію… Спадисті її рамена надавали їй ціху якоїсь панськості, певності…
Не знаю чому, я неустанно дивилася на неї. Мене неначе тягло до неї, неначе силувало віддати їй цілу свою істоту на услугу або й ще більше: віддати всю ясність своєї душі, натхнути її тим… Сама не знаю, що таке тягло мене до неї…
«Коли б оглянулася! Коли б оглянулася! – думала я неустанно. – Чи я не бачила її вже давніше? Мусила бачити вже, коли сиділа передо мною в другім ряді… Коли б обернулася!..» Вона обернулася. Саме в тій хвилі обернулася перший раз сього вечора й глянула мені просто в очі. Великим, здивованим, майже допитливим поглядом…
Я завстидалася і опустила погляд.
Вона не оберталася вже більше сього вечора.
По годині вийшла скорше від мене й зникла мені з очей.
Другого вечора коло шостої сиділи ми обі в сумраці мовчки. В кімнаті було тихо; в коминку горів огонь голосно, і світло полуміні падало червонявою тінню перед коминок і отоманку, на котрій лежала артистка, простягнувшись у цілій своїй довгості.