Була до крайності роздразнена.
Подавалася о стипендію, надіялася з певністю, що одержить її, а тут – не дістала! Спершу просто не вірила. Вона, «das Glückskind»[186], не осягнула того, що бажала! Коли пересвідчилася в неумолимій правді, плакала своїм сильним пристрасним плачем аж до утоми, аж поблідла. Відтак глузувала собі з того і з себе, а наостанку попала в роздразнений настрій, і від часу до часу переривала мовчанку не то монологами, не то питаннями до мене.
Я сиділа мовчки при вікні й дивилася на вулицю.
І я була дуже пригнетена.
Один молодий професор, що приходив на годину конверзації англійської мови, почав горнутися до німочки, неначе забув, що не розмовляв досі з ніким, лише зо мною, що ми були собі найліпшими товаришами і що, почавши дискусію по-англійськи, кінчили її звичайно в матерній мові, бо мали собі стільки сказати, що по-англійськи не находили ще скоро слів, а година проминала, наче мінута.
Чому був такий невдячний? Німочка не вміла так по-англійськи, як я! Правда, запрошувала його раз у раз до себе, обіцювала бог знає що за діла від свого батька, ректора університету; а я така бідолаха супроти неї, що червоніюся вже на п'ятдесят кроків перед ним, не втяла б ніколи такого. Що подумав би він собі? Що сказала б Ганна! О, Ганна! Вона не сміялася б, як із першої-ліпшої моєї неповоротності, але, скрививши вуста, лише сказала б: «Почуваєш уже зворушення? Ну, правда, тобі вже по двадцятім, – ergo[187]: треба чимскоріше голівку під очіпочок пхати!..» Вже як ми любилися і в усім згоджувалися, – в тім ми дуже різнилися. Вона мала багато поклонників, але сама не залюблювалася ніколи. Говорить годинами про них, подивляє в них, що красне, аналізуючи майже всі прикмети їх істот; а проте не чіпається її любов; противно, обсміває їх не раз, як малих хлопців. А вже як розпічне яку працю, то й не згадувати їй про такі речі…
Не знаю, чи сього вимагають закони вищої штуки, чи воно що інше, але я не можу так. Найменша краса вражає мою душу, і я піддаюся їй без опори. Вона – артистка, вимагає бог знає чого, – але й на неї прийде черга. А коли прийде… Ганно, Ганно!.. сам плач твій знищить тебе!
Штука – то великий чоловік; але я сказала би, що любов – більший. Професор, що приходить на години конверзації англійської мови…
– Жінко!
Я прокинулася переполохана…
– Що, Ганнусю?
– Чому мовчиш так завзято?
– Що маю говорити? Не питаєшся ж мене нічого…
– Не питаюся, але говорити, проте, можеш. Ти мені щось надто жадібно бігаєш на ті години англійської конверзації і надто оживлена вертаєш. Уже певно засліпилася в кім? Я тебе відгадую. Стидайся… саме впосередині науки, і розлазиться в чуттях!..
Я сиділа, мов окропом опарена, просто знівечена. Вже знала!
– Ганнусю…
– Може, не правда? Тебе й сліпий відгадав би, а не то я! Але я не дурно тобі раз казала: царство на землі належиться тобі!
Відтак розсміялася глумливо.
– Я хотіла б бути такою, як ти, т. є. мати душевні органи, засліплювати і найслабшим об'єктом свій ум; мені се здалося б. Але ні! Я й без того віддамся. Як мені лучиться ще раз таке, як нині зі стипендією, я готова віддати руку першому-ліпшому заможному чоловікові, що перейде мені дорогу, щоб тим щиріше віддатися штуці.
– Ганнусю!
– Що таке? – спитала холодно.
– Говориш так… без любові? Ти, артистка, вийшла б заміж без любові?
– Власне тому, що я артистка. Власне тому, що ношу в собі ще іншу силу, крім серця свого… О Мартухо! – кликнула вона нараз здавленим голосом і пристрасно зарила руки в волосся. – Ти не знаєш, як можна любити те, що люди називають артизмом, що живе в нас і заповняє нашу душу; що береться звідкись у нас, виростає, опановує нас, не дає нам спокою й робить із наших істот лише послухачів і статистів своїх! Се щось таке велике, сильне, що особисте щастя мізерніє перед тим, не в силі вдержати з ним рівноваги в істоті! Вибагливою вдачею своєю нищить її саме в хвилі, коли шлюбує їй вірність. Заглушити в собі той світ, щоб жити лише для одного чоловіка і для самих дітей? Се неможливо… любов також не вірна… мені неможливо… тому неможливо, хто носить справдішній артизм у душі!..
– Ганнусю, а як полюбиш?
– Та що там! – відкинула зневажливо. – То буду любити. Чи се вже найстрашніше в світі?.. Полюблю живий образ. Один, і другий, і третій! Коли б лише досить хороші, досить пориваючі й гідні моєї любові й істоти! Коли б повні великих, перемагаючих своєрідних мотивів… а любити… байка! Я чекаю того розцвіту душі… може, сотворю в честь його… великий образ…