– Ти ж утомлена! Ходи їж із нами! – попросили ми обі відразу й обі приступили до неї.
– Ні, не буду, не можу! – Дивилася на нас такими великими благаючими очима. – Я дістала лист від вуйка… і не можу! Читайте. Піду грати. Мушу грати!
І піднявшися, сягнула до кишені й кинула нам лист на стіл. Відтак, таким самим кроком, як перше, пішла до кімнати…
Ми кинулися читати листа. Вуйко подавав їй до відомості, що оженився й не може її у Відні удержувати.
Ми поніміли.
Ганнусі закрутилися сльози в очах, а мене прошибло страхом, невмотивовано глибоким страхом!
– Се зле, Мартухо… ах, лайдак він!
Я кивнула головою й сіла. Усіла коло столу без думки, а очі звернулися туди, за нею.
Вона грала там, у неосвіченій кімнаті, а двері стояли, як перше, отворені…
Грала свій вальс, але так, як ніколи.
Мабуть, ніколи не заслугував він більше на назву «Valse melancolique», як тепер. Перша часть – повна веселості і грації, повна визову до танцю, а друга… О, та гама! Та нам добре знана ворохобна гама! Збігала шаленим летом від ясних звуків до глибоких, а там – неспокій, глядання, розпучливе нишпорення раз коло разу, товплення тонів, бій, – і знов збіг звуків удолину… відтак саме посередині гами смутний акорд… закінчення.
Ганнуся плакала. І я плакала.
Обі знали ми, що одно життя зломилося.
Відтак вона скінчила грати і ввійшла.
– Тепер дайте мені їсти, – сказала і, станувши коло столу саме проти світла, закинула руки за голову й почала простягатися, як чинила се звичайно по довгій утомляючій грі…
Ми піднялися, урадовані її словами…
Однак вона не вспіла ще до кінця простягнутися, – вигиналася якраз найвигідніше, – коли саме в тій хвилі розлягся з кімнати, в котрій стояв інструмент, страшенний лоскіт, а відтак слабкий жалісний зойк струн…
Вона струхліла.
– Резонатор тріс! – крикнула Ганнуся.
– Струна! – кликнула я.
– Резонатор!
Вона скричала не своїм голосом і полетіла до кімнати. Заки ми пігнали за нею з світлом, вже знала, що сталося.
– Резонатор? – спитала Ганнуся.
– Струна…
– Отже – струна!
І справді – лише струна. Інструмент був цілком відкритий, і ми всі похилилися над ним і бачили ту струну. Одна з басових лежала аж звита з сильного напруження між іншими, просто натягненими струнами, поблискуючи, мов темним золотом, до світла…
– А я гадала, що то резонатор спроневірився тобі! – обізвалася Ганнуся вже своїм звичайним безжурним тоном, однак вона не відповіла вже. Упала лицем на струни – зомліла…
Ми винесли її. Відтак відтерли, і Ганнуся побігла сама по лікаря. Заки він прийшов, вона заговорила.
– Чому Ганнуся казала, що резонатор тріс? Чому? – питала заєдно майже розпучливо, так, як питають малі діти, не розуміючи причини відчутого жалю, не тямлячи, що з нею діялося. Я втихомирювала її. – Чому, чому?..
– Але чому казала? – домагалася, і великі сльози котилися з її очей… – Чому казала, коли не спроневірився!!.
Лікар приступив уже до її ліжка, як дістала серцевий удар.
Не міг їй помогти.
Зворушення, яких зазнала, були засильні і наступали заскоро, одне по однім, щоб їм могла опертися її фізична сила. Побороли її.
Винесли нашу музику.
Май забрав її до себе.
Ганнуся не дізналася ніколи, як причинилися її без думки кинені слова до сумної події; але вона й без того не могла кілька неділь успокоїтися. Від часу до часу плакала своїм сильним, пристрасним плачем, закинула всі барвні речі і роздерла прекрасний розпочатий малюнок, до якого мала їй «музика» служити до якогось там мотиву; але по шістьох тижнях затужила знов за барвами і, попрощавшись з усіма, виїхала до Рима…
Фортеп'ян «музики» забрала я до себе, і на нім грає мій син. Але хоч я і ходжу коло нього, стираю з нього найменший порошок, мені все здається, що він понурий, осиротілий і тужить за тими білими дрібними руками, що гладили його по чорній блискучій поверхні рухом, повним любові й ніжності, а по клавіатурі його мелькали, мов білі листки…
Ганнуся переконує мене, що мій син не буде ніколи артистом, – і, може, правда по її стороні. Але зате її син буде артистом, як не заводовим[189], то бодай по душі.
Повернула по трьох роках побуту з Італії і привезла з собою прекрасного дволітнього хлопчину, темного, мов із бронзи, з її очима.
– Де твій чоловік? – спитала я її, коли зложила мені візит, елегантна, пишна, мов княгиня. Вона підсунула високо брови й поглянула на мене здивованими очима.
– Чоловік? Я не маю «чоловіка». Батько мого хлопця остався там, де був. Не могли погодитися в способі життя, і коли не хотів мене зрозуміти, я покинула його. Але хлопець – мій. Я заробляю сама на нього, і він – мій. Ніхто не має права до нього, окрім мене. Те право закупила я своєю доброю славою. Але – ти того не розумієш!