– Мамо! – перебив нараз тишину дзвінким голосом. – Чи вечеря ще не готова?
Вона прокинулася лякливо й оглянулася.
– Ай, най тебе там!.. – кликнула з високо зморщеними бровами, неначеб відчула раптом сильний фізичний біль. – Як же ти мене перепудив[39]! – І немов роздразнена тим, тягнула дальше: – Та вже вечері хочеться? А чому ж ти вернув так скоро з бурдея? Напоїв худобу? Ти мав там сидіти, доки тато не прийде та доки Михайло сам туди на ніч не піде!
– Так! І голоден? – спитав він.
– Чи я для них борше[40] варю, як вони пересиджують у бурдею? Всім в одній порі варю.
– Як я голоден, то їх то не болить.
– А де ти був досі? Хіба ж усе там у бурдею? – спитала їдко.
– Жаль вам, що ви не були там, де я ходив? – відповів глумливо і стояв, мов стрункий дуб, перед нею і краяв серце холодним блиском очей.
– Бог би тебе скарав, Саво! Мені з жури чорно перед очима, а ти ще приходиш і їси моє серце!
– Ей, чи то я їм ваше серце? Може, я й тому винен, що ви плачете? Може, ви за мною плачете? Не плачте за мною, бо я ваших сліз не потрібую. Навіть як умру, не потрібуєте за мною плакати!
– Саво! – крикнула вона з жахом.
– Мовчіть! – сказав понуро й сам замовк. Глядів на землю, неначе шукав на ній кулі, що перебігла з одного місця на друге, та схилив молоде, звичайно блідаве лице, що стемніло із гніву, який так раптово наплив йому до серця.
– Мовчати, кажеш ти! – сказала вона й усміхнулася гірко. – Коли я межи людьми чую, як про тебе говорять, я й так мушу мовчати, сину мій! – тягнула поволі несказанно гірким голосом. – Навіть не можу перед ними пожалітися, бо мені соромно. І мені так соромно, що з сорому не раз у землю запалась би, що мій син вибрав собі дівчину, яка сорому не має, доньку чоловіка, що сидів у криміналі, що славиться злодієм на ціле село й що твойого тата хотів до криміналу упхати, а тепер, де може, безчестить. Його донька така, як він, ба навіть ще гірша, а ти лізеш до неї, бігаєш за нею! Га-га-га! Стидайся, Саво! – сміялася зневажливим, гірким сміхом, а відтак утерла сльози з очей.
Він стояв, як перше, не змінивши ні пози, ні руху, з похиленою головою і непостійним поглядом, та слідив за всіма її рухами і кроками. Він любив свою матір, здається, любив її більше, як тата і брата, але бували хвилі, в яких ненавидів її, так як тепер, з цілої душі своєї, коли нарікала на Рахіру і прискала зневагою, як трійлом.[41]
– І тому ви плакали? – спитав поволі з обидливим глумом.
Вона глянула на нього, а відтак обізвалася:
– Ні, ти не вартий того, аби я за тобою плакала! Я плачу, що Михайло піде восени в рекрути!
Він підняв брови високо вгору і спитав цілком зимно й спокійно:
– Тому?.. Ну, то плачте здорові, дальше! Я гадав, що маєте вже кулешу[42] готову, а ви заводите, як по вмерлих. Як так, то я можу собі знов іти…
– Іди, іди, звідки прийшов!
– Я йду, звідки прийшов, – скипів він, – аби-сьте знали! Аби-сьте таки знали! – І очі його замиготіли зимним блиском.
– Іди! – кликнула вона, вибухаючи гнівом та піднявши грізно руку вгору. – Якби ти сьогодні йшов до жовнірів, я би Богу дякувала! Як ти смієшся зі сліз маминих, то нехай собаки плачуть за тобою, а коли тобі слова мами й тата байдужі, то нехай тобі вороги твої радять. Іди з моїх очей, забирайся!
Він відвернувся і вийшов повільним кроком надвір. Тут постояв хвильку, відпихаючи сильніше з раптового зворушення. Надумувався, але не пішов зараз туди назад, звідки прийшов. Зайшов уперед тихо до стайні, де стояла одна дійна корова, і почав там перешукувати. Шниряв за яйцями. Коли повибирав їх з гнізда, вернувся ще в курник, узяв першу курку, що сиділа скраю під рукою на бантах, і висунувся безшелесно на подвір'я. Аж відтак пішов туди, «звідки прийшов»…