– Поцілуй мене тут ще раз, зозулько! – просив ніжно. – Далі не піду з тобою, бо люди будуть видіти! Не треба тепер!
– Не треба, не треба! – відповіла живо, обнімаючи його тісно за шию.
– Бог вилить! – закинув півголосом і поцілував чисті її уста.
– Лиш Бог один видить! – відповіла з цілої душі, відтак розсталися.
Вона пішла, а він остався ще хвильку на місці та глядів за нею, як ішла польовою дорогою, а відтак як минула білу хату Докії, пустившись толокою до недалекого панського дому. Неначе темна струнка смерічка, так ішла прямо, легко колихаючись, доки не зникла йому з очей.
Він чув себе вповні щасливим. Вона його любила й хотіла на нього ждати і… буде його жінкою.
Відтак перехрестився і пішов назад стежкою, що вела в ясно освічений напрям. Його бурдей лежав, тихо дрімаючи, закутаний у синяво-сріблисту мряку й вижидав його з отвертими дверима і двома дрібними, проти місяця зверненими, тепер ясно-блискучими віконцями…
IV
Того самого дня, зранку, спостерегла Марійка, що в неї знов пропала одна велика курка, і завела голосний лемент.
– Треба спитати Саву! – обізвався Івоніка, що сидів недалеко хати, клепав косу і на всякі нарікання й допити своєї жінки не мав досі жодної відповіді. – Він же ґаздує тепер коло курей! Оноді чув я, як казав, що половик[81] ухопив одну!
Вона розсміялася, викрививши уста.
– Прокляті половики: тепер пхаються вже аж до курника та хапають кури тоді, як вони сплять!..
Старий підняв голову і глянув на жінку. Щось більше важного прокинулося в тоні голосу, чим у словах, коли спитав:
– Що кажеш, Маріє?
– Кажу, що є й такі половики, що пхаються аж у курник і забирають дріб. А як не будете вважати, то повиносять вам і інші речі!
– Маріє! Уважай, що говориш, та й май на увазі, аби ніхто не чув того, що ти говориш! – сказав, остерігаючи. – Люди завидують нам і так усього, а як довідаються, що наш син злодій, будуть із того ще раді. Я знаю, що то Сава все робить, і я йому того не дарую!
– Від мене він уже дістав свою партику[82], – обізвалася знов жінка, – але то все Рахіра через нього робить. Намовляє його до всього, а він лиш виконує те, що вона йому накаже. Оноді здибала я її, як вертала з пляшкою горівки від Мендля. Ти гадаєш, що сказала мені хоч «добрий день»? Де там! А я ж їй прецінь тітка! Її мама – моя рідна сестра. Дивилася, як вовчиця, в землю, переходячи коло мене. В неї нечисте сумління, бо ходить і намовляє хлопця до злого. Вона продає мій дріб у Мендля й купує горівку та тютюн. Я вже прийшла на тото. Домніка мені се сказала. Вона мешкає там недалеко них і бачить усе та чує. А Домніка розумна й виділа й знає багато. Не дурно в місті десять років служила…
– Вона розумна, але й хитра і фальшива, Маріє! – відповів він спокійно й узявся далі клепати свою косу.
– Вона фальшива, але я їй ніколи жодного зла не заподіяла; я з нею добре живу. Врешті, вона знає все, що в селі діється, а вона би сього не знала! Сава пересиджує тепер більше у Григорія, як у нас. Колись тутки помагав йому на його винаймленім жебрацькім полі косити, – казала мені Домніка. Я вам не хотіла сього казати, але тепер таки скажу. Михайло працює коло нас, мов чорний віл, не має супокою, аби все в ладі утримати, зривається від рання до вечора, а сей тратить свої дні і свої молоді сили там, для поганця. Вам би побити його з раз, Івоне!
Івоніка мовчав, і німе зітхання зняло йому грудь. Він се знав. Він знав багато дечого іншого, чого вона не знала. Недавно, приміром, копав щось у панському городі й украв із шпихліра[83], що стояв на часок отворений, грубезний ланц[84]. Цей ланц продав відтак старий Григорій жидові на Гоппляцу, а він, Івоніка, був саме тоді при тім і пізнав панський ланц. Догадався зараз, відки се походило, але мовчав. Сава ж був його дитина! Те все скоїв Сава, однак що він мав діяти! Сором признатися-таки перед усіма, що ось його син злодій, а з другим злодієм камратує[85] й туманить людей.. Бог дав йому двоє дітей. Але що по одній стороні було саме добре, вийшло по другій саме зло. А він їх однаково любив обох, вигодував однаково працею своїх рук. Оба були його рідні-ріднесенькі діти…
– Як Михайло піде до рекрутів, і він побачить, що нема кому все кутати[86], він поправиться. Тепер він ще на Михайла спускається! – потішав він жінку й себе самого.
– Дай Боже! – відповіла Марія. – Але доки він буде держатися сеї гадини, доти буде триматися його зло й лихо. Се я вам кажу, бадіко. Він сміється вже з мого жалю, а то, відай, не смішне, як мама плаче. Він вилить, що мені серце з жалю тріскає, що Михайло мусить іти, а він каже: «Ідіть з ним до жовнірів… Хто йому там подасть груді?» Таке він до своєї мами говорить. У нього тверде, недобре серце, і Бог би його скарав за його слова!