– Косив. Цілу днину був запряжений.
– А що той робив?
– Той? Він удає з себе великого господаря. Раз у раз дає науку й перестороги, як маю робити се або те, коли його не стане дома.
– Коби вже раз забрався, – закинула, звернувши наново свої великі круглі очі на місяць. – Він так, якби наш «нечистий», Саво. Я все гадаю, що від нього прийде нам нещастя.
– Ай, нещастя! – глумився хлопець. – Хотів би я знати, що він мені може зробити!
– Він бунтує старих проти тебе.
– І..?
– Ти дурний, Саво.
– Чому дурний?
– Ти не видиш, як він підлещується старим… як із очей тети біжать потоки, а старий туй-туй що душі своєї за ним із жалю не згубить? Ти гадаєш, що як він буде при війську, то вони будуть за ним менше банувати[90]? Я тобі кажу, за ним повандрує все з хати до міста. Всї гроші, увесь дріб і все. А ти будеш, як той дурень, що буде тут сидіти й за всіх робити. Ая[91], так воно буде. Будеш видіти, що так буде.
– Так що ж мені діяти?
– Наперекір, нічого не робити. Ти так добрий їх син, як і той другий!
Її очі замигтіли злобним блиском, і вона почухалася всіма п'ятьма пальцями в голову.
– Я на твоїм місці й пальцем не кивнула б! Най би вже сварили!
– То… так… не йде… не можна!.. – відпер він здержливо. – Не йде, Рахіро! Оноді сказав мені тато: «Хто не любить землі, той її не потребує мати!» Се було тоді, коли говорили, щоб орати на озимину, а я не хотів відвезти до направи плуга до коваля.
Її очі горіли, як перше.
– Але ти любиш землю, Саво! – сказала і притулилася близько до нього.
– Ей, що там «любиш»! – відповів він роздразнено. – Що значить чоловік без землі?
«Те, що мій батько…» – хотіла було сказати, але не сказала Рахіра, а натомість поцілувала його своїми повними теплими устами.
– Ти будеш мати землю, Саво! – сказала. – Вас лише двоє синів у тата й мами. Ти і Михайло. Тато не сміє одному все дати, а другому не дати нічого. Не бійся! Я тобі кажу, Саво, що не маєш чого боятися! Але як будеш дурним, будеш їм усе лізти під ноги, будеш раз у раз хилитися перед ними, грати в їх трубу, то певно будуть тебе лякати й воробцем на плоті. Покажи їм кулак, одному і другому. Будеш видіти, що воно зараз інакше буде! Мене вже найгірше тета злостить. Красна тета! – додала з неописаною погордою. – Вона мене найрадше в ложці води втопила би за се, що ти мене любиш і до мене приходиш, правда?
– Авжеж! – відповів Сава. – Сьогодні вчепилася мене, що я украв її велику сиву курку. Ти знаєш тоту… тоту… – й обоє пирснули нараз сміхом.
– А ти?
Вона зігнулася, чигаючи, вперед нього і глянула йому в лице.
– Ти, певно, перепудився…
Він розсміявся вимушено.
– Перепудився? Я?.. Я сплюнув перед неї! – відповів і перехрестився три рази. – «Мене чіпаєтеся, ви? – кажу їй. – Чи ви вже зовсім розум стратили з жалю, що ваша дитинка йде до жовнірів? Відтворіть ліпше ваші очі й дивіться ліпше, куди літають половики! Спитайте раз Михайлика, а не все мене! Чому все мене? Чи я вам уже такий великий в очах стою?»
«Бо ти все виносиш отій гадюці; ти злодій, злодій», і почала кричати.
Рахіра сховзлася, мов кітка[92], перед ним на землю і втопила свій погляд у його очі.
– А ти, Саво? – спитала під час, коли коло її уст задрижало, а голос утратив свою звучність.
– Я? Я підняв кулак і погрозив їй. «Видите оцей кулак? – сказав я їй. – Як скажете мені ще раз таке слово, то всуну вам його межи вічі! Я ваших курей не крав, – казав я їй, – а як ви виділи, що я крав, то було мене тоді схопити. Файна з вас мама, що називаєте сина злодієм!
І до Рахіри не маєте жодного права! Знаєте? Не приводьте мене до того, щоб я вам оце ще раз казав, бо буде зле! Я доста терплю від вас, що жалуєте мені й кусника хліба! Чекайте, ще мало чекайте! – казав я. – Прийде ще колись час, що будете за мною скавуліти, але я ані не подивлюся в той бік». – «Не дочекаєш ти того, ти проклятий! – пищала вона. – Скорше буду на лаві лежати! Ти заженеш мене в сиру землю! Ти, злодію, непотрібе!» – та й з тим луснула мене в лице… Ну, я не захотів здіймати на неї руки, вона слаба, спорохнявіла, як старе дерево, та й тато надійшов на те, і я побоявся, але був дуже лютий. На все мусить вона прийти, та стара, все мусить вона добачити, і відтак заводить крик на ціле село. А відтак надходить іще й той і починає піпчити. Ой, – вирвалося нараз із його уст нетерпливо, – як уже вони мені всі допікають, як же допікають! А все ті перестороги… – і він урвав нараз, спльовуючи вперед себе згірдливо.
– А що каже вуйко Івон?
Він мовчав хвильку, задивившися понуро вперед себе в землю.