Звернувся вперед до стайні й найшов усе в порядку. Товар лежав сплячи, а й Сава лежав на постелі коло волів, де спав звичайно Михайло, і спав міцно.
Він вийшов зі стайні. Дивиться, вилить: усе поле, як лише око далеко сягало, було прибране цвітучою гречкою. Виглядало, неначе перед ним розстелилося море білісінького цвіту. Однак чудно. Тут, і там, і он там здіймалось червоне полум'я жадібними язиками з землі й кидало жаріючим світлом на білоцвітну рівнину далеко, вокруги. Він злякався й хотів кликати помочі. Нараз опинився звідкись перед ним Михайло.
Стояв перед ним просто, як свічка. Руки звисали безсильно. Чорний сердак, розщіплений на грудях, показував білу сорочку. Мовчки глядів на батька трохи зависоко піднятою головою, зломаним скляним зором і смертельно блідим лицем.
– Михайле, се ти? – кликнув він, утішний, до нього. – Звідки взявся ти тут?
Син не відповів.
З полум'я зробився дим, а радше димові гадюки. Кинулися за хлопцем, а одна склубилася і зіп'ялася до його грудей.
– Що се? – крикнув з невимовним переляком батько. – Що се?
Син мовчав дальше, тим самим скляним поглядом позираючи на батька, а коли старий у смертельному переполосі кинувся на сина, щоб його потягнути за собою, сей упав на нього, мов тяжка фігура з глини, і поломився в кавалки…
Збудився… Серце товклося йому в грудях до розпуки, й він тяжко дихав. Трясся, мов у пропасниці, і перехрестився, прошептав скоро «Отче наш».
Се був сон. Слава Богу, слава Богу! Але що за тяжкий, недобрий сон! Він лежав зовсім стомлений, зовсім змучений, мов по раптово сповненій тяжкій фізичній та несподіваній праці… Лежав… мов спочивав…
Відтак, по упливі кількох довгих, важких хвиль, піднявся із своєї постелі. Він ночував сам у бурдеї. Піднявся і приступив непевним кроком до дверей, отворив їх і виглянув надвір. Мусив бачити, що там діялося під голим небом…
Ніч була преясна й зимна.
Небо неописаної глибини замикало безгомінно мовчаливу, порожню рівнину. «Сусідній» ліс лежав напроти і витріщався, як звичайно, тихо, чигаючи на поля… Далеко з села, здавалось, доходило хвилюючим пасмом тихе, здавлене скавуління якоїсь собаки через поля. Воно тривало кілька хвиль, а відтак розійшлося в тишині ночі, і цілковита сонність, здавалося, обгорнула все навкруги.
Дрож пройшла його тілом. Вернувся до бурдея. Перехрестившися ще раз, ліг назад у постіль, але вже не спав. Лежав нерухомо. Ніч була така ясна й така тиха, а страшний сон стояв йому незмінно перед душею. Се був кривавий сон. Михайло виглядав як труп. О Боже, Боже, труп! Він застогнав із остраху. Його мусило зустрінути щось недобре, й він думав про батька й тужив за ним… Його серце стиснулося раптовим, перекипаючим болем, і гарячі сльози залили його очі…
«Михайле, Михайле! – кричало щось у самітній його душі. – Що він там діяв? Що він там діяв, такий самий, чужий, між чужими й у чужому місті?..» І гарячі сльози котилися чимраз густіше й густіше по його лиці.
Тут він міг плакати. Ніхто сього не бачив. Марійка ночувала в сільській хаті, а Сава спав у стайні при худобі.
Він розумівся на снах, і вони ніколи не заводили його. Сам Бог говорив ними. Бо й звідки бралися б вони? Лише в них треба входити й розбирати їх так, як грудку землі, аби знати, що вони промовляють…
Докія зналася на снах, але й він знався на них. Полум'я значило відомість. Дим – зла новина, а що дим клубився гадюкою до хлопця – означало лихі люди. Вигляд хлопця свідчив виразно про хоробу або про велику гризоту…
«Ой! – кликнув знов гіркий голос у нім. – Уже останній раз, як я ходив до нього (бачився з ним тоді лиш кілька коротеньких хвилин, бо він саме мав вирушати на якийсь марш), вже тоді жалувався він на одного капрала, що йому ні за се, ні за те, а особливо ж при вправі «Nieder»[106] садив кулаком межи очі».
Певно, було там знов щось нового… І чорним роєм підсувалися йому різні болючі думки до ума, напливали здогади на душу й мучили.
В тишині й самітності родилися різні пригоди в його мізку, і він бачив свойого сина в найнеможливіших положеннях. Раз мучив і бив його капрал; другий раз сидів він у шпангах[107]. Раз сидів знов у гарнізоновому арешті, а раз виглядав зголоджений і змордований і викликував жалібним голосом тата й маму.