Говорила скоро й наказувала людям уважати на її слова, бо у неї був час дорогий. Від часу до часу звертала своє око (друге було напівприжмурене й не бачила на нього нічого), остре, сиве око на слухача, звіщала йому його будучність і подавала ради. Майже поголомшені, опускали слухачі кімнату.
Коли було більше присутніх, розділяла їх на дві кімнати й ходила на відміну від одних до других. Тут були густо завельоновані[119] пані, несміливі, делікатно повбирані дівчата й молоді люди з глумливим усміхом на устах та зворушеним поглядом.
– Пощо ви прийшли до мене, коли не вірите моїм словам? – спитала вона одного молодого чоловіка, якого усміх поразив її. – Бог сам дав мені сей хліб у руки, і я не винна тому, що ворожу. Я ані одної душі не силую і не кличу. Всі приходять із власної волі. Ви також із власної волі приходите! Ви можете собі йти, мені однаково, чи буду вам ворожити, чи ні, зрештою, – додала з вигребущим поглядом на вираз його лиця, – зрештою, ви дуже зжурені й неспокійні!
І справді, він був дуже зжурений і неспокійний.
Рік-річно давала на служби щедрі дари й тішилася у священиків великим поважанням і протекцією.
Перед нею спинилася тепер Домніка. Зібрала свої останні грошенята, що осталися їй ще з закупна, і поспішила сюди, як уже не раз робила давніше, коли не могла з собою в чім-небудь упоратися.
Смеркалося, і у ворожки горіло вже світло. Мусила ждати, доки ворожка не впорається з двома паннами, яких застала у неї, і доки вони не опустять цілковито хати. Відтак приступила до неї. Ворожка змірила її проникливим поглядом від голови до ніг.
– А чого ж ти хочеш? – спитала. – Мені здається, ти вже була раз у мене!..
– Так, уже кілька разів! – відповіла дівчина тихо й несміливо задля погляду ворожки. – Сьогодні знов приходжу!
– З чимось іншим?
– Так!
– Маєш уже все за собою?
Домніка опустила погляд униз.
– Так! – відповіла; але в її очах затліло щось ненависне. Тепер доторкнулася вона речі, про яку дівчина ніколи в житті не хотіла згадувати, та яку хотіла направити молитвами, постами та щирим каянням перед Богом, а яка кого іншого не мала обходити.
– Що ж хочеш знати сьогодні? – спитала гостро ворожка, звертаючи до неї свій чисто наполеонський профіль.
Дівчина розповіла свою пригоду з давнім нареченим, і як той наставав на те, аби вона розсталася з Ілією. Се не тяжко зробити, але чи воно на тім добре вийде? Нехай їй карти порадять, що має вчинити, бо вона тепер надвоє розділена.
– А любиш давнього нареченого? – блискавкою спитала ворожка, перемішуючи карти.
– Таже ніби люблю! Але чи буде се добре, аби я ще рік на нього ждала?.. В селі називають мене вже «старою дівкою» і ні один із молодих хлопців не «тикає» вже більше на мене. Я вже для них застара, й мені стидно!
На те відповіла ворожка, неначеб не знала нічого про минуле життя дівчини і про саме лише що пережиту аферу з нареченим:
– Будемо видіти, що скажуть карти!
А відтак, коли розложила карти в кружало, примружила по привичці очі й заговорила:
– Іди додому й не журися нічим. Одна жінка тобі дуже прихильна й один старший чоловік, що тепер далеко звідси. Він кавалір і думає тебе посватати. Але він тебе не візьме. Тобі паде інший, з яким ти зв'язана. Тобі паде хата, багато тяжкої праці. Дітей не будеш мати ніколи. Ти будеш мати щастя з добром і в інших речах. Тобі паде, як мужчині, гандель, але з худобою не будеш ніколи мати щастя. Один чорний хлопець дуже зажурений через тебе, але йому паде білява й далеко звідси. Тобі паде дорога. Будеш мати малу шкоду. Ти обережна в бесіді і притомна; се дар Божий, і він поможе тобі до багатства. Се твоє щастя. Іди!
Домніка дивилася через хвильку на ворожку мовчки, з похмуро-блискучими очима, відтак розв'язала з одного вузлика своєї хусточки дрібку грошенят і, поклавши їх на постіль та поцілувавши ворожку з шаною в руку, поспішила назад до свойого подорожнього товариства.
Їй неначе тягар спав із грудей.
Тепер вона неначе за ніщо не відповідала. Так мало бути, як буде. Не хотіла нічим журитися; хотіла лише дістати чоловіка. Мала вже тридцять років. Їй стало нараз зовсім байдужно, чи той чоловік звався б Ілія, чи Дмитро. Дмитро знав про її давній нещасний гріх, а Ілія був дурний.
З обома буде гірко. «Нехай буде, як Бог схоче!» – так казали карти. «Не журіться нічим!»
Ворожка вгадала все, все; вона й тоді все вгадала і, як ялося чесній і побожній жінці, навчала розуму і ганила…
Жінка, про яку говорили карти, що вона їй прихильна, се була, мабуть, писарка, а про чоловіка, що думав її сватати, було їй байдуже, хто се був, він же й так не мав її брати.