Сього вечора не було ясно.
Густа темінь розляглась, і ледве що десь-не-десь заблимала на ослоненому хмарами небі срібна зірочка. Темінь так і товпилася довкола неї.
Вона чомусь мерзла і, обвиваючися тісніше сердаком, прискорила кроки. Нараз добачила в темряві ясну постать, що прямувала саме проти неї.
«Сава!» – зойкнуло їй болісно в душі, а відтак перейняла її блискавкою свідомість, що вона сама.
І справді був се Сава.
Він ішов рівною лінією, мов невидимо притяганий нею, і спинився раптом тісно перед нею.
– Сава! – кликнула зовсім беззвучним голосом, і з її лиця збігла кров. – Сава!
Він не говорив ані слова.
Вп'ялився лише очима в неї. Вони зайнялися в нього дивним, фосфоричним блиском і неначе заколихалися.
Його ніжне, дитиняче обличчя стало поважне, майже терпляче, і він обізвався якимсь диким, здавленим звуком.
– Саво! Я тобі нічого не винна! – зойкнула вона, страшно перелякана. – Я тобі нічого не винна!
Але він не відривав від неї погляду.
Здавалося, що то й зимний погляд, що мов ніж утискував, пірнув лише на те в її душу, щоб її мордувати. Тепер зробив ще рукою рух, неначеб зривав з плечей стрільбу, не відриваючи від неї очей, і простогнав. Майже без пам'яті зсунулася вона йому в ноги.
– Не вбивай мене! Не вбивай мене! – кликала зойком раз по раз, хапаючися судорожно його колін. – Я тобі нічого не винна!
Однак що се було?
Він стояв хвилину недвижно, мов прикований, коли лежала йому в ногах, і його грудь тяжко дишіла. Сопів, неначе по тяжкій фізичній праці, неначеб підніс раптом і кинув до землі величезний тягар або перебіг шаленим бігом широке поле на раптовий, як смерть поважний, поклик.
Кілька хвиль стояв тихо, важко віддихаючи, а відтак, якби відзискуючи пам'ять і розуміючи своє і її положення, копнув її згірдливо ногою і мовчки віддалився.
Коли вона, ослаблена несподіваним, наглим переляком, дрижачи на цілім тілі, піднялася і оглянулася за ним, його вже не було. Неначе розплився в глибокій теміні, так зник із її очей.
Два кроки від неї лежала сіль, яку опустила в переляку, і чорна земля дишіла грубою грудою.
З-за одної розірваної хмари показався на хвилину місяць, пождав, аж не приволіклася друга й не закрила його зблідніле магічне обличчя наново. Десь недалеко забрехала якась собака, а відтак настала знов цілковита тиша.
Все волосся стануло їй дубом, і вона скричала проразливим голосом. Їй здалося нараз, що вся темінь і вся самітність чорної спустілої землі збилися оце вкупу, заворушилися проти неї, що туй-туй вирине з-за неї наново постать Сави й не лишить її вдруге живою. Білий і рівний, виросте з одної або другої сторони і зблизиться до неї. Він усе ще з нею не готовий. Вона чула се. Його страшні очі чула на собі, а її душа кривавилася, мов покалічена.
Гірко плачучи, забрала сіль і почала бігти. Все наново оглядалася в дикій тривозі, чи він не здоганяє її, але стрічала лише саму глибоку тишину й густу темряву.
Місцями збивалася вона в величезні клуби і ставала муром проти неї. На розі під липами коло панського дому, потім наздовж попри панський город, усе муром, усе муром, а наостанку коло Докіїного города попри старі верби, що ділили сад Докіїн від її сусідів. Там вона перемінилася в чорну стіну між густим пруттям і сунулася громом на неї. Стогнучи, забігла в домашнє обійстя, а при сінних дверях майже повалилася. Незвичайним шелестом у тихих сінях викликана, вийшла Докія, здивована, зі світлом із хати, і дівчина була би її дверми звалила, наколи б вона в рішучій хвилі не подалася зо світлом назад.
– Бог з тобою, Анно, що ти так летиш? – спитала здивована жінка, підносячи високо світло вгору і освічуючи обличчя і цілу постать задиханої дівчини.
Анна була бліда, неначеб з її лиця зникла остання крапелька крові, а з остраху губи її аж поштивніли. Витріщившися на жінку широко отвореними, до нестями заляканими очима, затріснула за собою сильно сінними дверми.
– Бог з тобою, дівче! Що таке? – повторила жінка своє питання.
– Ніщо! – вимовила беззвучним голосом. – Я здибала Саву! Я гадала, що він мене уб'є! Ой Боже, Боже, Матінко Христова!
– Та як уб'є, та за що уб'є? – питала живо Докія, вступаючи за дівчиною в хату.
– Ну, таже уб'є! Через Рахіру! Такий був страшний, що… ей! Боже, Боже, Боже!
З печі роздалося півголосне хихотання.
Се, підпивши собі трохи, Василь сміявся, та, умостившися вигідно на великій печі, прислухувався уважно всьому, що діялося в хаті.
– Сава хотів тебе вбити? – спитав тепер весело. – Та за що? Щоб забрати собі вашу гуску[131] солі? Ну, і було би за що людську душу на себе брати! – і, сказавши се, захихотав знов, як переділе, весело, глупкувато.