І спомин, як холодний камінь, причавив малого. Зринула з пітьми жахна картина. Яшка: «Стріляєм на виграш…» Здибилась земля, чорним крилом заступила сонце… Свіжа воронка… Мишко… Засипаний репаним груддям. В погаслих очах — попіл. Неначе з мурашника висунув кулачок, і в ньому — контужені проліски. «Збережіть їх, люди…»
«Мишо… Я йду до тебе», — Вовка обминув заплетений берізкою окоп, в котрий скотилась «лимонка» («Ого! Обвалило стіну!»), подався вгору до плескатого каменя, за яким вони, Яшка, Лесь і Вовка, залягли тоді.
Ось той горбик, де поклав Олесь начинений смертю снаряд.
Серед полину вовчим лігвом зяяла яма. Круг неї — дощами розмита бровка обгорілої землі. Весь ободок заглибини шкіриться зубами-осколками; на них, здається, запеклася кров.
«Одцвіли твої, Мишо, проліски».
Вовка глянув на захід, де хвилястою лінією зламувався по-вечірньому блакитний степ. Там на самому гребені стояли купками кози, сполохані вибухом, і піджидали свого пастуха. Сонце підсвічувало їх знизу, гребінь рожево палав і, здавалось, у рожевій заплаві, на мілководді, заснув табунець качок… А село! Вщерть залите променястою голубінню, немов купалось воно в тихій молочній воді.
«А він не бачить цього», — тупим осколком шпортонуло Вовку по серцю.
Мишко… Один у страшній печері.
Нараз привиділось Вовці, що він, сирота, живий, що хоче встати, хоче дихнути, а на груди, на лице, на зомлілі руки його тисне велетенська гора, чавить, чавить безжально, він упирається, він благає…
«Ху!» — аж задихнувся Вовка, бо йому — він це відчув — забило землею рот і ніздрі.
Геть, геть з проклятого місця! Не оглядаючись, він біг щодуху від церкви; спиною, отерплим тілом чув, як хтось гупотить позаду. «Ми не хотіли, Мишо! Слочесті, по глупоті…»
Затінена балка, церква з порожніми очима-вікнами, насуплений Купець, — все, що лякало Вовку, відступило, сховалось за горбом. У відкритому степу, де пурпурово згасало вечірнє багаття, Вовчина голова трохи просвіжилась, думки пульсували спокійніше. «Нарву чебрецю і загляну до Мишка. В землянку… Все-все розкажу йому. І як школу гуртом ліпили (це б і він з нами ходив на толоку). І як батькові орден послали. І як Ониська хрестила Яшку качалкою… Він там нічого-нічого не знає».
Поки Вовка розігнав кози по дворах, збігав додому за ліхтариком, — почорніли, звузились береги над Інгулом, з комишів потягло болотною опарою; гіркувата від пилу й запахів різнотрав’я, дрімотна млость оповила села. За день обважніли в хлопця ноги, все тіло налилося втомою, і він розмореною ходою, перевальцем сновигав на край Мартинівки. В думці неквапливо вимальовував, як зустрінеться з Мишею. Підійде тихцем до землянки, постука пужалном по відру: «Мишо, агов, прокидайся!» — «Одну хвильку!» — Із халупки виповзе чубатий підпасич. «Гля, що я для тебе зробив», — стулить соромливу усмішечку і покаже… Що він покаже, Вовка не міг уявити, бо Циганчук завжди вирізав щось несподіване: то коня (завбільшки з палець, а як живий: і грива, й хвіст, і навіть копитця), то малюсінький танк, то солдатика… Ясно, зустріч із Мишком — то привиддя; ніколи більше не усміхнеться він, не похвалиться своїм різьбленням. В його хатині пустка. Вже й одвірок, мабуть, заснувало павутинням.
Чим ближче Вовка підходив до Мишкової землянки, тим важчими ставали ноги. Гнітила, не давала спокою совість: «Казав, щодня забігатиму. А вже коли-то був».
Дорога петляла вниз, до Мартина; долина була вщерть затоплена вовнистою млою, лише вгадувалися обриси повнотілої скелі та зривистих круч над плесом.
Вовка зійшов з дороги, пужалном обчесав капловухого будяка, по шию забрів у темну гущину. Нарешті, пробився до землянки. На глинистому горбку, ніби корч, зіп’явся димар. Закопчене відро без дна.
Глушінь…
Так і здається: відьма, он вона — в бур’янищі. Зелені баньки. Волосата рука з кігтями… цап-цап за комір. Аж мороз пішов по спині.
І раптом — блись… іскра. З відра плюскнула іскра й погасла. Прілим кізяком чи махрою запахло.
— Кха-кха! — квакнуло з димаря.
А далі було таке, що Вовка й через день, і через два дні не міг до пуття розказать. Він сахнувся від землянки та в кущі та заячим скоком на дорогу. Темінь била йому в груди, хльоскала по обличчю, а він біг не зупиняючись млистою канавою-вулицею. Де не взялася мати, Яшка Деркач, дід Оврам, цілий рій жінок. Оточили землянку. Яшка став проти входу. Клацнув рішуче затвором автомата:
— Виходь, хто там є! Бо гранатою… кишки не збереш!
У відповідь — тиша. Ледь чутне шарудіння за дверцями.
— Виходь, востаннє кажу! Щитаю: раз, два!
І будяки, привиділось Вовці, здибили вихрясті голови, втупившись в одну точку — туди, де глибочіла обчовгана кимось нора. На неї було націлено дуло автомата.